Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 175

Бінокль Рунге зупинився на завалі, який, сторожко поглядаючи на скелю, що нависла над дорогою, саме переходили солдати Геллера. «Повзуть, мов дохлі мухи. І чого бояться? Все, що мало впасти, уже впало. Партизани відходять. Теж, мабуть, раді, що є можливість відірватися… А цей недоносок Геллер задер голову, ніби молиться на ту скелю. Ну, послав мені господь бог військо. Як з такими протистояти хитрому і, що правду таїти, сильному ворогові? Ну, заждіть, ви в мене ще… Я вам…»

Внутрішній монолог полковника обірвався на півслові. Скеля, що висіла над завалом, раптом розкололась і впала вниз на дорогу. Все сталося в одну мить. Солдати і їх гауптман зникли під лавиною каміння і снігу. Вона перевалила через дорогу і полетіла в прірву, залишивши після себе страшний гуркіт і клуби сніжної пилюки. Луна кілька рай повертала від ближніх і дальніх гір грізне буркотіння смерті.

— Вони зірвали скелю! — почув полковник голос Отто Шлезінгера.

— Дурневі видно, що зірвали. 1 це все дякуючи тобі, дякуючи твоєму боягузтву. Ти мені відповіси за кожного солдата! Здай зброю!

— У мене її відібрали ще в Балстаді, — чомусь посміхаючись, сказав обер-лейтенант. Йому видався смішним цей вибух гніву.

— Боягуз! Жалюгідний боягуз і зрадник! Сідай у машину! Тобою і твоїми англійськими родичами вже цікавились, але я тоді прикрив тебе. Та далі робити це я не маю наміру! Перед слідчим ти засмієшся на кутні! — Рунге відкрив дверцята «б'юїка».

Шлезінгер мовчки сів у машину. Він добре знав характер Курта Рунге, знав, що трохи пізніше, коли той охолоне, він скаже йому такі слова, від. яких полковнику засвербить у носі.

— Біля мікрофона майор Крюгер! — крикнув у відкрите вікно радист:

— Передайте, хай висилає винищувачів на перехват.

— Я передав, гер оберст.

— Ну і що?

— Винищувачі на виході з Глом-фіорда атакували якийсь англійський бомбардувальник… Він полетів у бік Шпіцбергена. Англійці збили наш «месершміт»…

— Прокляття! — вилаявся полковник, знову блиснувши на обер-лейтенанта недобрим оком.

— Що передать майору? — спитав радист.

— Мою подяку… за допомогу. — Рунге пересмикнув плечима, втягнув голову в плечі і крикнув лейтенантові, що стояв біля вантажної машини:

— Крафт!

— Я тут, гер оберст!

— Розвертайте машини. Ми повертаємось в Балстад, — полковник важко опустився на сидіння поруч з шофером. «В'юк», не дочекавшись, поки приготують у зворотню дорогу фургони, помчав до перевалу.

Ці три годний дороги до Валстада були, мабуть, важчими від тих, які довелось їхати в товаристві рудої крихітки Ін та її спільників. Зараз він не був бранцем, проте мовчанка Рунге не обіцяла йому нічого доброго. Цей сілезький вепр, за весь час не зронив жодного слова, а Шлезінгер сподівався розговорити його саме тут, у машині. «Насторожився. Боїться шофера, радиста. Може, й правильно робить. А якщо вирішив відігратися на мені, посадити під арешт? Та це буде чортзна-що! Служба безпеки в таких випадках; не жартує…» Отто Шлезінгер уже лаяв себе за то, що, образившись, заклав того негідника Енке. Він, правда, не сказав, що і сам був завербований і працював на англійську Інтеллідженс сервіс. Рунге не повинен знати про це. Треба якось повернути справу в іншому напрямку. «Хай думає, що я в запалі, у стані афекту назвав Енке англійським шпигуном, хай вважає, що той просто втік, як криса з корабля, що потопав, захопив дані про «Вікінг», сподіваючись за них виторгувати собі свободу. Це, зрештою, найвірогідніше версія, на якій слід настоювати. Все інше заперечувати найрішучішим чином!»