Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 174

— Виходить, лист може потрапити до рейхсміністра. — Рунге нервово шкріб підборіддя. — Комусь доведеться за це відповідати.

— Відповідатиму я! Що мені втрачати, моя кар'єра тільки починається. Зрозумій, я хочу врятувати тебе, полковника Рунке, доля якого мені небайдужа.

— Мене?

— Так, тебе! Адже в цій історії більше за інших винуватий ти!

— Що ти мелеш? Опам'ятайся!

— Пробачте, гер оберст, можливо, я не так висловився. Однак постав себе на місце твого берлінського начальства. Хто може з їх точки зору бути найбільшим винуватцем того, що сталося, того вже безперечного факту, що іноземна розвідка тримала на об'єкті «Вікінг» свого агента, а можливо, і резидента? Мабуть, той, хто не зміг його знешкодити, викрити, знищити!

— Винуватих ми знайдемо і покараємо за законами воєнного часу. — Полковник кинув на Шлезінгера важкий зневажливий погляд. — Винуватець не мине кари.

— Послухай, Курт. Не час мене лякати. Якщо в тебе лишилась хоч крапля здорового глузду, ти негайно повинен зв'язатися з аеродромом і вислати наперехват винищувачів, а вже потім будемо вирішувати, кому скільки дістанеться. Треба думати, як викрутитись з цієї дурної ситуації.

— Навряд чи винищувачі встигнуть, — стаючи на горло власній амбіції, вичавна Рунге.

— Вони постійно баражуючі, вздовж узбережжя і можуть бути зараз досі, недалеко від Глом-фіорда, там, при виході його в море. Ти це припускаєш?

— Припускаю, але…

— Не трать часу, накажи радистові зв'язатися з патрульною службою! — гаряче наступав на полковника Шлезінгер.

Той завагався. Потім все-таки підійшов до «б'юїка», прочинив дверцята і кинув радистові:

— З'єднайте мене з майором люфтвафе Крюгером і то негайно!

Рунге відійшов на обочину, всім своїм виглядом показуючи Шлезінгеру, що не бажає вести далі розмову в подібному тоні. Цей хлопчак посмів розмовляти з ним, як з рівним. Більше того, насмілився повчати. Все це йому згадається, коли справа дійде до з'ясування обставин втечі Енке, коли доведеться відповідати слідчому: де доктор Гергардт, чому сам опинився в полоні у цих бандитів, чому не розстріляли, чому дали можливість повернутися? Ці питання хвилювали полковника, як і його теперішнє становище, в якому він опинився через того паскуду Енке. «Все переплелося в єдиному вузлі. Якщо в Берліні стане відомо про те, що доктор Гергардт зник невідомо куди, а майор Енке накивав п'ятами, кар'єру можна вважати закінченою — про генеральські погони саме час забути. Добре ще, коли дадуть полк де-небудь в тилу, а то й на Східний фронт пошлють… Та все те попереду, а зараз… Чи нема якого виходу з цієї пастки? Припустимо, зникнення Гергардта можна пояснити просто: човен доктора напоровся на міну, яку течією загнало з моря в фіорд. Залишається Енке. Але хто сказав, що майор — англійський розвідник? Шлезінгер? Цього можна примусити забути про все. Того, що він тут наговорив, ніхто не чув, окрім мене. А коли справу подати так, що Енке потрапив до рук партизан і загинув? При потребі той же Отто підтвердить, як очевидець. Підтвердить, якщо хоче жити. Літака ніхто з тих, хто прибув сюди зі мною, не бачив, виходить його й зовсім не було… Над цим треба подумати. Така доповідна в Берлін Лише підтвердить, як нелегко йому тут працюється, а головне — зніме претензії, зазіхання на його «тепленьке місце» відпадуть у охочих самі собою. І генеральські погони знову заблищать попереду…»