Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 168

Гіта, старша дочка боцмана Лундхолета, була зв'язковою у Осмунда. В Хаммерферсті її поважали. Інтелігентна, освічена жінка, закінчила університет у Швеції, багато писала в газети і журнали. Вона купувала і читала книжок більше, аніж усе поліцейське управління міста.

На випадок небезпеки Гіта мала подати сигнал на лівий берег. Тому ночами, сидячи в мансарді, вони не зводили очей з протилежного берега фіорди: чи не блисне у вікні будинку Лундхолетів умовний тричі повторений вогник? Та, певне, поліцейські чиновники Хаммерферста не дуже поспішали виконати наказ із Осло, де в поліцай-комісаріаті засіли квіслінгівці. З Хаммерферета одписувались коротким: «В регіоні не виявлено…» І заворушилися лише тоді, коли із столиці прибула спеціальна група розшуку. Але сталося це не одразу. Майже місяць Ролф і Осмунд прожили відносно спокійно. Саме тоді між ними виникла і зміцніла справжня дружба. Осмунд став для Ролфа чимось на зразок вищої совісті. Кожного разу потім, коли життя заганяло хлопця в кут, а чи пропонувало зробити нелегкий вибір, він запитував себе: а як би в цьому випадку вчинив Осмунд?

Зараз, знаючи про зустріч з Ніссеном, Ролф мимоволі підсумовував прожите без нього і запитував себе: «Чи так жив? Двадцять років позаду, а скільки друзів придбав?»

Так близько до живого фашиста Касян Калікін ще ніколи не сидів. Раніше здавалось — зустрінься; йому отак ворог, розірвав би на шматки руками. На фронті розумів, що перед ним фашист і бити його треба нещадно, проте в свідомості жили Гете, Шіллер, спливали в пам'яті рядки з «Нібелунгів», звучали пристрасні кличі свободи Карла Моора, і зворушлива Лорелея малювалась на високій скелі над Рейном. Касян стріляв у фріців, бачив, як вони падали, але відчуття, що це саме його куля скосила того конкретного ворога, не було. Гострота почуттів прийшла тут. Вогонь, що на його очах забрав життя Грині Кілару, Сашка Воскобойникова, Колі Бистрова, спопелив в його душі всі почуття, крім ненависті. Сьогодні Лорелея просила захисту у радянського солдата, захисту від фашистських варварів, що спалювали на вогнищах книги геніального Гейне.

Цього обер-лейтенанта Калікін відчував кожною клітиною. Нерви у обох були напружені вкрай. Голова у Касяна гула, в роті, як на полюванні, відчувалась гіркувата сухість. Він одразу зрозумів, що Шлезінгер не з тих, хто від першої небезпеки падає на спину і піднімає догори лапки. Зараз він затаївся, очікує, а трапиться найменша пагода — випустить кігті. «І чому Ролф не дозволив пристрелити його ще там, у Балстаді? Порішили б гада — і справі кінець, а то тягнемо, самі не знаємо куди. Що ще чекає на нас попереду, а ми… Правда, тікати цьому білобрисому пронозі ніби нема куди — праворуч гори стіною, ліворуч провалля, дна не видно…»