Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 140

Військову виправку старого фельдшера не міг приховати навіть білий халат. Він не був солдафоном, проте, поглянувши на нього, Патрік прийшов до висновку: для цієї військової людини служба — все життя.

— У вас є діти? — поцікавився Патрік, коли фельдшер наблизився з готовим для укола шприцом.

— Є, — відповів старий, дивлячись на пацієнта поверх окулярів.

— Розуміють вас?

— Буває по всякому… Ви повертайтесь, будемо колоти.

Патрік покірно виконав усе, що від нього вимагали, стоїчно переніс біль і одразу ж спитав:

— А скільки у нас дітей?

— Двоє, — відповів фельдшер.

— У мене теж… — оживився містер Белч. — Прошу вибачити мені мою цікавість, але…

— Нічого, з хворими це буває, — сказав фельдшер, ховаючи в металічну коробку шприц.

— А хто вони у вас?

— Обоє, як і я, медики. Дочка — терапевт, син — військовий хірург, викладає в академії в Ленінграді.

— А ви тут? Чому?

— Люблю Північ. Я мисливець, виріс у лісі.

— Не розумію. Адже тут нема лісу.

— Зате яке полювання!

— А чому ваші діти відпустили вас так далеко? Ви не молодий. Вони, мабуть, скучають.

— Це я скучаю, а їм ніколи.

— О, так! З дітьми бува дуже важко знайти спільну мову. От у мене дочка все розуміє, а син…

— З синами завжди важче, — погодився фельдшер. — Вони наше відображення, а самі ми собі не завжди подобаємось. Своїх недоліків не помічаємо, а коли вони проявляються в дітях, тут ми стаємо до смішного принциповими.

— У мене інше, — важко зітхаючи, промовив Патрік.

— А ви розкажіть, легше буде.

— О-о… Друже мій, це довга історія. Давайте краще вип'ємо з вами трохи джину.

— Вам не можна, — беручи шапку, нагадав фельдшер. — Дивлюсь я на вас, містер Белч, і думаю: вам не таке лікування потрібне.

— А яке?

— Є тут на острові ліки… від хандри.

— Як ви сказали? Од хандри?

— У вас сердечко хворе, але мучить вас хандра. Так от, у місцевих звіроловів… Ці норвезькі хлопці живуть тут роками, і, коли їх починає діставати, вони користують ці ліки.

— Що ж воно таке?

— Ведмежа жовч із джином.

— І все?

— Є там і трави, і корінчики. Тиждень вранці і ввечері розтерти тіло і як рукою знімає. Гарантія, на собі випробував.

— А де можна дістати цю вибухівку?

— У Хільмара, Артура Уоксаса або у Бломлі. Вони тут недалеко в горах зимують.

— Але ж я не знаю цих хлопців, як можу отримати ліки?

— Для вас у мене трохи знайдеться. Однак при умові, що Ніні Павлівні ні слова. Лаяти буде!

— Це буде наш маленький секрет, — сказав посміхаючись Патрік. — Я буду, як риба…

— Ось візьміть. Для себе бережу, — старий поставив, флакон на столик і взявся за ручку дверей. — Бувайте здорові!

— Скільки це коштує? Я маю заплатити…

— Це вам презент. Вам від мене. — Фельдшер вийшов.

Патрік встав з дивана і обережно присів. Серце відгукнулось глухим, стриманим болем. Різкого стискання, що обпікало груди, вже не було. Спазм відпускав. Той глухий біль був лише нагадуванням про недавню біду. Вже сміливіше пройшов од вікна до дверей і назад. Зупинився, відсунув кремову шторку на ілюмінаторі, помилувався іскристим снігом, що дивно обліпив не лише дахи, але і стіни будинків порту, накрив їх білими хутряними шапками. Двоє з лопатами зчищали сніг зі сходів, ще кілька чоловік ставили на місце кіоск з газетами і журналами. Все це то опускалось, то піднімалось в ілюмінаторі, а Патрік стояв і думав про ситуацію, в якій так несподівано опинився: «Чорт забирай! Наче в капкан ногою вскочив! Спробуй тут не захандрити… Куди ж все-таки могло подітися тіло Кребса? Загадка!.. І коли я її не розгадаю, це може коштувати мені дорого! Жаль! Ні, не себе жаль… Цей Хосуел — непоганий хлопець, видно, по-справжньому любить Джейн. І якби в моєї дочки не було такого батька, певне б, уже просив її руки. Він і сюди приплив через неї. Мабуть, сподівався, що вдасться обілити майбутнього тестя… А Гарольд? Де він зараз? Півроку не бачив, не чув голосу…»