Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 131

Несподівано рипнули двері. Людмила злякано відсахнулась від Касяна. На порозі стояв Добриня. Очі в нього були заспані. Чи то він і справді нічого не помітив, а чи тільки зробив вигляд, зрозуміти було важко.

— Дихаєте? — Добриня винувато посміхнувся.

Вагання, підсвідома образа, розгубленість струмували з його очей і пекли сильніше за крик обурення.

Людмила опустила очі, поправила зачіску і пішла в «салун». Чоловіки лишилися в тамбурі. Стояли, уникаючи дивитися один одному в очі.

Затягнувши на кришці танка останню гайку, Митрич просигналив «підйом». Коли витягли на пірс, одгвинтили передній ілюмінатор і свіже повітря обпалило йому лице, зрозумів: більше під воду спуститись не зможе, сили немає, а ще ж треба заводити кінець на корму «гармоні», чіпляти трос, і все це на глибині.

Підійшов Михеєв, глянув на старого, покрутив біля скроні пальцем, категорично сказав:

— Вилазь, авантюристе! Більше під воду не пущу.

— А де Добриня? — спробував посміхнутися Митрич.

— Пішов з Людмилою на ГРП до Калікіна.

— Ну от, бачиш… Більше, синку, нікому було, у водолаза радикуліт, а я все-таки старий епронівець.

— Базіка ти, дядечку, ану, хлопці, витрушуйте його з комбінезона, он як розпашів, прикурювати від носа можна… Ще чого доброго, Кіндрат схопить… Вилазь, купання більше не буде!

Накинувши старому на плечі бушлат, Вовчик заходився пісочити:

— Тобі хто дозволяв? Хто дозволив без Добрині починати?! Ти хто в порту, найбільший начальник, так?

Відсапавшись, старий почав пояснювати ситуацію та так переконливо, з таким натхненням, що захопив і Михеєва. Він знав, що там, де справа стосувалась техніки, Вовчик заводився з пів-оберта. Не минуло і години, як вони вже разом чіпляли трос. Паліспас-блок закріпили на кільце. Кінець від бремсберга завели на каніфас-блок і з'єднали із сталевим, в чотири сантиметри товщиною, канатом. Блок збільшував силу лебідки втроє. Вісімдесят тонн на кінці. Така сила здатна зрушити гору, не те що втримати «гармонь». Спостерігаючи за цими приготуваннями, затихли навіть дотепники з бригади вантажників. Дехто з глядачів (сьогодні була неділя, і їх зійшлося досить багато), зрозумівши ідею підняття баржі, почали відверто висловлювати захоплення її сміливістю і засипати пропозиціями. А втім, і скептики не приховували своїх сумнівів.

— Запасайтесь водичкою, браття, запасайтесь, поки сніг не весь розтанув.

— Утоплять вони «гармошку», їй-богу утоплять, — хвилювався перукар Арчил. — Хто, хто, я вас питаю, за це взявся? Базіки…

— Ну, не скажи, Вахтанговичу, ідея смілива і цілком можливо, що вони її піднімуть, — не погоджувався з ним Семен Шульков. — Я, як механік, можу сказати, що в час технічного прогресу чи, може, навіть революції…

— Ти за революцію, а я проти! Теж мені революціонер знайшовся! — спалахнув кавказець.

— Ну, чого ти гарячкуєш, Арчиле? — заспокоював його Семен. — Вони ж цю баржу витягти хочуть, щоб вона й далі працювала, а ти каркаєш.

— Нехороше, дядечку, — сказав Вовчик. — Какой я тебе дядечко?

— Ну, коли ти від робітничого класу носа вернеш, родичатися не хочеш, тоді відійди звідси. І взагалі, — Володька вискочив на ящик. — Товариші, прошу всіх відійти з небезпечної зони. Тут не цирк, і на цих канатах піхто танцювати не збирається. А от коли лопне така ниточка та, не доведи господи, зачепить кінцем якогось роззяву, то соцстраху вже платити буде нікому.