Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 128
Василь Сичевський
Їх загнали у наглухо зашнуровані фургони і повезли на північний схід. Везли довго і все чомусь темної ночі. Вивантажили в шхерах і одразу ж загнали під землю. Сиро і темно… Дихали кремнієвою пилюкою, півроку не бачили неба.
На перших порах пробивали штольні, вибирали в товщі гори величезні порожняки зали, куди завозили складне обладнання, устаткування. Його монтували і випробовували привезені з Німеччини робітники, інженери, техніки, а «кроти» (як їх називали охоронці) далі бурили, підривали камінь динамітом, вантажили у вагонетки і скидали у відвал породу. Відвал виходив до моря на висоті більше як сімсот метрів. Гранітна прямовисна стіна. Ні вгору, а ні вниз шляху не було, а тому про те, щоб утекти з підземелля, нічого було і думати. Під палицями охоронців «кроти» виснажували свої сили, у них постійно кровоточили коліна, розпухали від сірчаних випарів суглоби, вони харкали кров'ю і гинули від силікозу їх ніхто не лікував. Тих, хто падав з ніг, виносили з казарми і скидали в той же відвал, що й породу. Правда, інколи приходив лікар і відбирав партію для лазарету. Що це був за лазарет, ніхто не знав, тому що звідти ніколи ніхто не повертався під землю. Знали лише про те, що він нагорі, під відкритим небом, і вже одного цього було досить, щоб люди прагнули потрапити туди. До того ж він був ніби за межами концтабору. Його бараки стояли впритул до приміщень лабораторії і охоронялись лише вартовими. Ні колючого дроту, ні вівчарок тут не було.
Перші кілька днів вони просто відсипались на нарах, а потім його з напарником повели на «процедури». Довго чекали якогось лікаря Горгардта, але він так і не прийшов. Тоді їх відполи у віварій до піддослідних собак і замкнули там на ніч. Вони прорили під стіною діру і втекли. Тікали в гори, де ще з часів, коли перебували в таборі полонених, знали — там партизани. Думали, що з їх допомогою пощастить зв'язатися з своїми. Адже там, у шхерах, фашисти обладнують потужний підземний завод, де збираються робити нову зброю. Про це говорили німецькі інженери, що прибули на монтаж із рейху. Вони похвалялися повернути вермахту фортуну, знищити більшовиків одним ударом…
— Ти запам'ятай все, що я тобі сказав, і передай, кому слід… А ще запам'ятай і, якщо зможеш, передай моїм в Артемівськ, на Ільїчовку: так, мовляв, і так, Колька Бистров помер…
ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ
КАПІТАН ЗАТОНУЛОГО КОРАБЛЯ
Людмила перегорнула останню сторінку рукопису і ще довго не могла позбутися враження від людей і подій, про які розповідав у своїй книзі Касян. Вони товпилися в її думках, вимагаючи відповіді на запитання, поставлені вже самим фактом їх існування. Захоплення мужністю, яка на той час була нормою повсякденного життя, поклик не розкритої до кінця таємниці, жагуче бажання довідатись якомога більше про долі людей, що встигли викликати до себе інтерес, симпатію, співчуття, — все це зараз переповнювало душу, тривожило давно минулою небезпекою, викликало гордість за людину, до якої після прочитаний цих сторінок ще більше розкрилося її серце. Тепер вона не ревнувала його до минулого, як раніше, а сама, підкорена тим минулим, уже не могла його позбутися.
