Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 129

— Ні, не здалося, — сказав твердо Теренс. — Я сприйняв це в реальному плані. Мені завжди думалось, що ми стоїмо на порозі якогось шаленого відкриття. В це не вірили ні рядові громадяни, ні наймудріші вчені, ні церква. А тут я простягую руку, і ось воно! Новий світ! Правда, ще в 60-х Сартр вважав, що кожен факт слід піддавати сумніву.

Президент різко повернувся до Теренса.

— Як легко і просто бути філософом!

— В якому розумінні?

— В елементарному. Якби я був філософом — за покликанням, чи за фахом — я б дозволяв собі різні варіанти.

— Що вас гнітить? Сумніви?

— Мене гнітять не сумніви, а страх за державу. Чи може вона взяти на себе таку відповідальність?

— Не розумію, містер Президент?

— Нам обіцяна допомога. Тільки обіцяна! Якщо ми, українці, зможемо її взяти, якщо ми встанемо з колін нашої пасивності, збайдужіння, а часом і невігластва й безгосподарності… Повторюю: нам не дарують допомогу. Ми мусимо взяти її власними руками. Взяти оті мільйони кіловат енергії з глибин планети! І найперше це значить навести лад в своєму домі, і щоб кожен зрозумів, що йому випадає зробити, що він мусить зробити і ким має стати. Праця до виснаги, думка до абсолюту, кожна хвилина на обліку, і так кожного дня, і всі дні, і все життя. — Президентові наче забракло снаги, він опустився в крісло і заплющив очі. Аж тоді по довгій паузі мовив відстороненим, різким голосом: — Скажете батькові, президентові «Мажестік-12», що ми пропонуємо йому великий діловий контракт. Дуже великий, може, на роки, на століття. Напевне, разом з Росією і Федеративною Республікою Німеччина.

— Сьогодні ж я доповім батькові про вашу пропозицію, — підвівся з дивану Теренс. — Ви обіцяли мені машину.

— Авто біля дому, — сказав Президент. — І прошу: завтра ж подзвоніть мені. О десятій я вилітаю в Київ.

* * *

Машина примчала Теренса в Севастополь за недовгі півтори години. Водій, немолодого віку чоловік, сказав йому: «Я в вашому розпорядженні. Хоч цілий день. Так велів Президент».

Цілого дня було б забагато, хоч якісь справи намічалися. Теренс вирішив: поїде найперше в штаб українського флоту, розпитає про капранга Сікору, він — добра душа, мусить знати все про Віруню. Одначе коли машина влетіла на севастопольські проспекти, водій мовив досить рішуче, як про давно вирішену справу:

— Зараз їдемо до мера. Так сказав Президент.

Для водія президентові веління, як видно, були незаперечним дороговказом на всі випадки життя. Ну, що ж, хай буде мер, хай буде сам чорт, аби хутчіше дістатися до Сікори!

Ось вони вже на центральній вулиці, ось поворот навколо великої клумби, і вже перед ними величаве будовисько міської ради. Тут Теренс Реттіган почує найтяжче (або ж найблагосніше) слово про свою кохану.

Вони зупиняються. Теренс вилазить з машини, озирається, і враз… наче з-під землі виростає перед ним у своїй флотській офіцерській формі капітан другого рангу Сікора. Виявляється, чекав на нього. Радо піднявши в привітанні руку, тепло посміхнувся.