Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 125

Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.

Насправді ж люди біля одного моторного човна мали доволі клопотів. Мав їх і Президент України, якому після майже цілонічної праці над державної ваги паперами захотілося спочити на морі. Це були його останні години літньої відпустки в Криму. Справи кликали до Києва, і Президентові кортіло бодай отакою короткою прогулянкою на якусь часинку відгородитися від огрому справ, які чекали на нього.

Море лягло перед моторкою розлоге і задумане. Президент дивився на його безмежні гони, відчував прохолодь стрічного вітерця, вловлював на щоках колючі бризки води і не міг погамувати в собі тихого смутку. За чим він сумував, було неясно. Яка тужба стискувала йому серце, він не міг осягнути, та й не прагнув того. Може, хуткість руху човна по тугих хребтах хвиль чимось нагадувала йому хуткість плину життя? А, може, в ній вчувалося йому неосмислене бажання вирватися з виру вічних турбот, гірких образ і недоведених звинувачень? Люди завжди хочуть свої слабості, свої прорахунки і недолугості звалити на плечі інших, надто на плечі начальства, а що є котрийсь самий, самий високий, то до нього й посилалися найперше докори, йому й кидалися болючі запити: чому, чому, чому?..

Бач, і всемогутній Космос поставив начебто ультиматум: ви, українці, і найкращі, і найпрацьовитіші, і найвитриваліші, а втім годі вам пасти задніх перед світом і всесвітом. Кінчайте з тим і тим, і тим… Гарний ультиматум! Тільки забули зоряні, як воно за законами космічної справедливості могло статися так, що після розвалу «імперії» на плечі саме «найпрацьовитіших» упало стільки біди з військово-промисловим комплексом, експорт майже весь із вугілля та необроблених продуктів, гроші в людей Москвою забрані з ощадкнижок… Тож, не варто вам, зоряні, ставити українцям свої ультиматуми!

Ревнув мотор, хвиля вдарила в борт, і важкі думи розвіялись. Президент посміхнувся сам до себе. «Господи, і тут не можу втекти від державних справ. Не можу! Бо нема ключа для вічного і загального щастя. І якби ти, Космосе, був справедливим, то, принаймні, дав би нам змогу показати світові, на що ми здатні».

Здається, пора повертати назад, до берега. Хмаринка з-за гір он уже потемніла, до неї прилучилася ще одна, суворіша, розгонистіша, і бризки морські б’ють Президентові в лице колюче і неприємно. І пекучі думи обсіли голову: завтра ж зустріч з прем’єром… на шахтах знову невдоволення, знову невиплати, законні обурення, може й до страйку дійти…

— Я прошу вас, Михайле Власовичу, — дає команду мотористові Президент, — повертайте оглоблі до хати! — сказав і усміхнувся втихомирено, мовби почув слова з дитинства, мовлені в рідному селі котримось із сусідів біля любої річки Сейму.