Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 123

Магістр вагається. На його обличчі проступають пекучі плями. Плями страху, обурення, відчаю… Проте йому стає сил подолати в собі важку хвилю. Він пригладжує своє спадисте волосся, супить брови і повільно проводить пальцями по ґудзиках мантії.

— Спасибі вам за добросердечне бажання порятувати від біди Магістра ордену «Чорне сонце», — з гіркою щирістю промовляє він. — Але мені не лишається нічого іншого, як розчарувати вас, друже. Авжеж. Бажаної вам зустрічі з Президентом України, з цією мудрою, як ви запевняєте мене, людиною не відбудеться, її не відбудеться тому, що я був і лишаюся посланцем і намісником Головного Магістра нашого ордену, а такого доручення, такого наказу мені не давалося. І ще тому, що я був і лишаюся германським патріотом. І, як патріот, хочу нагадати вам, що на кримській землі свого часу поклали голову триста тисяч синів фатерлянду. Тут в сиву давнину проходили остготи. Тут віддавали кров і піт тисячі німецьких колоністів… Та, зрештою, мій юний друже, справа навіть не в нашій ностальгії за минулим. Настав час рятувати людську цивілізацію: від плебса, від комуністичних покидьків і головне — від мусульманського ідіотизму. — Магістр зробив промовисту паузу, і та пауза враз насочилася відвертою погрозою: — Ви кажете, що вам набридло бавитися в «лицарів» і просите відпустити вас в Штати. Що ж, ми дуже шкодуємо, гер художник, що ви не справдили наших сподіванок. Германський дух умер в вашій душі і в душі вашого батька також. Старий Пауль Реттіган захлинувся в своєму багатстві, ви — в любові до нікчемної слов’янської жінки, у своїх малярських примхах і малярській геніальності… Годі! Не пробуйте заперечувати мені! Ви залишаєте нас, картина ясна. І в такій же мірі трагічна. Однак ми й далі розраховуємо на наші спільні дії. Ми хочемо вірити, що англосаксонський орден «Мажестік-12» і древньо-германський орден «Чорне сонце», який складає ієрархію «Чорного ордену» СС, найближчим часом у спільній боротьбі встановлять на землі владу вищої цивілізації, свій контроль над деградованим слов’янством і, зрештою, над усім чорно-жовтим і монголоїдним світом. — Магістр раптово пригас голосом, опустив очі, ніби злякавшись надмірної відвертості. — Зрозумійте нас, гер Теренс Реттіган, у нас немає іншого виходу. В противному разі — глухий кут. Прірва загину! Слов’яно-монгольська маса плодиться, як черва. Вона суне на нас сатанинським валом, і ми мимоволі повинні рятуватися від неї. Ухвала китайської компартії, яка дозволяє народжувати кожній сім’ї двох дітей — суворий дзвін на сполох! А тому, гер Реттіган… — Магістр важко підвівся з-за столу з крісла-трону, — моя рука вам! Мусимо бути разом. Ваш батько ще в Севастополі, ми дали йому знати, що ви живі й здорові і скоро повернетесь. Зараз же повітряною кулею вилітайте до нього. Гірськими стежками переправляти вас небезпечно.

* * *

Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.