Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 118

Але той все ще зволікає, розтягуючи, мов гуму, свої словосплентіння, говорить про все на світі, згадує розкошуючих німецьких соціал-демократів, які за блиском долара забули про славу нібелунгів, кидає камінець і в президентів України й Росії, у тих самих слов’янських лідерів, котрі знову мріють про свою новітню, на зразок більшовицької, «слов’янську імперію», згадує і про єдино можливий варіант порятунку для цивілізованого людства — встановлення арійської диктатури на європейському континенті, яка лише й здатна позмітати з європейського столу іудейсько-більшовицький бруд.

— Бо тільки арійська культура здатна утримати світ від слов’янської і азіатської навали, майне герен! — проголошує напівістеричним голосом Магістр. — А вона, ця культура — це ми з вами і найперше той, хто вчора в Стокгольмі був названий кращим живописцем світу і одержав поза чергою Нобелівську премію. Я говорю про нашого талановитого німецького художника, нашого новітнього генія станкового живопису Теренса Реттігана!

— Здається, я сплю… я марю… — шепоче ледь чутно сам до себе американець.

У нього гуде в голові, все схоже на радісний і водночас кошмарний сон, де він — лише маріонетка і де його славлять відверті пангерманські завзятці. Так, це про нього мова. Йому треба підвестися. Його підштовхують ліктями сусіди по столу, вимагають відповіді… В скелястому гроті наростає шум, тупіт ніг, вигуки «прозіт», «зіг хайль!» Далі відмовчуватися непристойно. І Теренс підводиться з-за стола.

— Моя відповідь одна, майне герен, — мовить він ледве чутним голосом. — Я вдячний тим, хто допоміг моїм скромним творами знайти таку високу оцінку в Нобелівському комітеті. Я радий, що це принесе втіху моїй правітчизні — Німеччині, але я хотів би сказати й спасибі моїй милій американській землі, де я народився і виріс, і прекрасній Україні, де стільки добрих людей сьогодні дарують мені свою ласку.

Магістр супиться на ті слова, тост ювіляра здається йому дещо ковзьким, а проте він вдає задоволеного і підтримує Теренсові слова:

— Орден «Чорне сонце» несе добро всім європейцям. П’ємо за вас, гер Реттіган, щоб ви й надалі славили німецький дух своїми неперевершеними картинами, своїм істинно германським генієм! Прозіт, майне герен!

Вночі Теренсові не спиться в його маленькому гірському будиночку. Шарпають думки: тепер він став істинним живописцем, він визнаний світом! Тепер він має право на звільнення! Може навіть попрохати Магістра, щоб той відпустив його до Штатів або, принаймні, до Севастополя, де, наскільки йому відомо, ще досі перебуває батько.

Будиночок Теренса на краю селища, на схилі, який спадисто скочується у гірське провалля. Навкруги гори і гори, справжня кам’яна пустеля. Теренс лежить в нагрітій за дня кімнатці, дивиться в стелю, думає. Немилосердна до нього доля. Ой, немилосердна! Забрала в нього кохану, кинула в якусь пустку до темних, підозрілих людей з затаєними амбіціями. А тепер зненацька світова слава!

Може, справді того заслужив, бо його картини в Штатах мали ходу, батько влаштовував йому гучні вернісажі, організовував добрі рецензії, надто в журналі «Мегезін кальчер», де його підносили до небес. Хтозна, чи й справді він так вирізнявся серед бродвейського малярського істеблішменту, а чи батькові гроші торували йому дорогу до визнання й слави. О, любий татусь з його колосальними зв’язками, з мільярдними рахунками в банках багато чого міг владнати. Але ж зараз? Хто допоміг зараз? Невже «Чорне сонце»? Невже Магістр з його нацистськими настроями? Викрав його, привіз у цю гірську пастку, а тепер старається. І недаремно, мабуть, старається. Пауль Реттіган, Голова «Мажестік-12», он кого він бачить перед собою. Тому й про сина подбав, і такий світовий бум зчинив навколо його імені.