Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 117

І раптом… Боже!., що він побачив? Розгорнувши газету, Теренс впивається в неї очима. Молоденька, вродлива дівчина-наречена в сріблясто білій фаті горнеться до свого коханого жениха, і личко у неї таке… хіба ж можна в це повірити?., личко її не чиєсь, а отієї найдорожчої йому дівчини — Віруні! І хоча й присмучене воно трохи, але ж це саме її личко, з її повненькими губенятами, з ясно-карим поглядом вузеньких оченят, і рука її з золотим перснем (шлюбним!) на плечі в щасливого жениха теж Віруньчина! А під знімком ще й підпис: «Ті, що мріють перепливти на своєму шлюбному суденці всі моря-океани!». В чому й ставлять свій підпис Віра Сікора із своїм достойним майбутнім мужем ім’я-рек…

Оце номер! Газета летить на підлогу, й Теренс грубо топче фотографію, чавить і нищить її. Всього міг сподіватися художник Реттіган, але ж такої зради!.. За півмісяця його відсутності! Цього світ не знав і знати не буде. Таке не прощається!

Увечері в лицарській храмовій їдальні — Реттігана привозили туди з гірського селища спеціальним критим візком — було особливо шумно і гамірно. Пилося густе червоне вино з великих бутилів, співалися древні германські пісні, галаснява мішалася з вульгарними вигуками і непристойними жартами.

Магістр сидів на чільному місці серед своїх найбільш відданих храмовників, всі в червоних камзолах і білих сорочках з пишними жабо. Тут веселощі вибурхували особливо гучно й розгонисто, тут справді панував дух германської вседозволеності.

В якусь мить зненацька було дано сигнал до тиші, і з бокалом вина статечно підвівся Магістр.

— Майне герен! — мовив він, піднявши келих. — Мені випала нагода порадувати шляхетне товариство лицарів «Чорного сонця» повідомленням незвичайної ваги. Прошу прийняти його, як благовіст для всіх нас, для німецького духу і німецької долі.

Тиша гускне мов крижана ріка під тиском лютого холоду, і в тій тиші слова червоно-чорного Магістра падають, мов зливки розпеченого металу:

— Ми досі жили уявами нашого славетного минулого, ми пишалися європейськими шедеврами минулих століть, такими як Вагнер, Бетховен, Веласкес, Мурильйо, Моцарт, і не здогадувалися, що німецька нація здатна народжувати геніїв і в наш прозаїчний вік технократії і буржуазного індивідуалізму. Але ми, нащадки націонал-соціалізму, ми, які заради майбутнього Великонімеччини зібралися в цьому кримському підземеллі, чекали цього дня і вірили в нього. І він настав.

Западає знову тиша. Вона стає нестерпною, ось-ось вибухне, прорве загати стриманості і вдарить у мури спокою. Лицарі готові зірватися на ноги. Що ж скоїлося? Про якого генія говорить їхній вождь?