Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 123

— Рятуватися, кажете? Знову рятуватися?.. — Видно, як в душі Кірхенбома відбувається злам, раптова сполошеність швидко переростає в юнацьку рішучість. — А може, не рятуватися, а наступати? Слухайте, Кремпке! Ви принесли мені чудову новину. Блискучу!

Кремпке ошелешено слухає свого шефа, ніяк не може второпати, до чого той веде. Краще б він не квапився з своїми газетами. Цей старий дивак справді може утнути якусь несподіванку.

— Не розумію вас, ексцеленсіо.

— Дуже просто, мій милий Кремпке, — добрішає Кірхенбом. — При всій своїй складності, життя таїть в собі безліч шансів для радості. Витріть чоло, Кремпке! Усміхніться нарешті!

— Я… я вже витер чоло, ексцеленсіо, — белькоче директор, розмазуючи по м'язистих щоках патьоки поту.

— Кремпке! Ми їдемо до канцлера. Завтра ж уранці їдемо до канцлера. І якщо старий шкарбун підтримає нас, ми переможці!

Піт заливає обличчя Кремпке. Він жмакає мокру хустину й бездумно дивиться на свого знавіснілого від натхнення президента.

КАНЦЛЕР

На вулицях міста — юрми народу. Вулиці ревли, пінилися, переливалися, немов весняні ріки. Машина, в якій їхали Кірхенбом і Кремпке, ледве просувалася від вокзалу: до урядової резиденції. Шофер, мовби виправдуючись за ці неподобства, бурмотів щось плутане про безсилля поліції, про безлад в урядових установах і про те, що не сьогодні-завтра проти «агітаторів» будуть кинуті загони «національної гвардії», які, мовляв, зуміють покласти край анархії.

«Нічого вони не зуміють!» — констатував у думках Кірхенбом, ловлячи себе на тому, що йому ніби аж приємно споглядати оцю скаламучену ріку людських пристрастей. Було приємно усвідомлювати і свою причетність до заворушень, ловити очима палаючі обличчя демонстрантів, слухати їхні вигуки, пісні, читати на транспарантах знайомі слова: «Хай живе корабель миру!», «Поважайте добрі стосунки зі Сходом!», «Левіафан» — мирне майбутнє Німеччини!»…

Отак само ж кипіло вчора і в його місті, коли вони виїжджали з Кремпке до столиці. Спеціальний наряд поліції був змушений торувати дорогу машині пана президента, і коли машина врешті дісталася до вокзалу, коли нічний поїзд лишив за собою море вогнів, пан президент враз відчув жаль у серці. Ніби прокинувся в ньому сум за юнацькою енергією, ніби відчув себе винним переді тими людьми, які вийшли на захист його корабля.

Чого ж він їде зараз до столиці? Власне, вже приїхав, ось уже посувається такими ж заюрмленими вулицями, і чує ті ж заклики, і знову ще з більшою силою проймається усвідомленням спільності їхньої і його долі?

План його дій ясний, наміри добре зважені… Він знайде в особі канцлера спільника, який разом з ним, Вальтером Кірхенбомом, поведе розумну, ділову, корисну для Німеччини політику.

І ось уже кабінет канцлера. Високий, горбоносий стариган розмовляє привітно з двома молодими генералами. Побачивши на порозі Кірхенбома, здивовано підкинув н лоба кошлаті брови. І в ту ж мить набув владного, пиха того вигляду.

Генерали, перезирнувшись, швидко вийшли з кабінет.

— Сідай, Вальтере! — кидає канцлер удавано радісним голосом і обома руками вказує на крісло. — Тепер я бачу, що ти справжній друг… Приїхав у таку хвилину…