Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 119

Вибігла на вулицю, похапцем застібаючи на собі пальтечко. Спинила таксі.

— Головне поліційне управління.

— Слухаю, пані.

Вищать гальма, машина сіпається, наче уткнувшися в гумовий бар'єр. Гельда прожогом вистрибує на тротуар. Ось і управління. Зненацька страх опанував дівчину: на порожній, засніженій вулиці — ні душі. Високі, темні вікна (а внизу ще й заґратовані!) похмуро дивляться на неї.

Крок до дверей, очі опущені в землю, руки міцно стиснуті в кулачки, перші сходинки… Вона випростовується, відкидає недбалим порухом голови куделик волосся з лоба, дивиться просто на високі дубові, в окутті двері. Іде швидко, швидко, нервово. І враз…

— Пані Гельдо!

Так і вдарило в спину. Побачила незнайомого високого чоловіка із стеком у руці, в елегантному чорному пальті й лакованих черевиках. Шпигун АСБР чи просто випадковий зальотник? Він настійно дивиться на неї, міряє очима постать, наказує. Можна, звичайно, не звернути уваги на той вигук і піти далі. Всього три приступки — і вона під захистом закону.

— Я вас прошу на хвилинку!

Очі ніби трохи поясніли, на вустах зав'юнилась хитрувата усмішка. Так може посміхатися людина, твердо переконана у своїй силі.

— Я вас слухаю, пане…

— Дуже приємно, Гельдо.

— Пробачте, але я… вперше бачу вас.

— Дорога моя дівчино, інколи люди чинять безглузді речі, навіть йдучи зовсім наосліп, нічого не бачачи.

Високий елегантний чоловік ніби забавляється розгубленістю Гельди, йому так смішно з того, що вона переполошено зиркає навкруги і безпорадно мне руками свої теплі в'язані рукавички. Немолоді вже очі, холоднуваті й проникливі, проміняться зморшками задоволення. Кіт упіймав мишку, він хоче натішитись своєю жертвою.

— Пробачте… — белькоче дівчина, машинально роблячи крок до дубових дверей поліційного управління. В цю мить їй здається, що тільки там, за дверима, під охороною озброєних поліцаїв вона врятується від цього пана. — Я поспішаю, пане…

Але кіт ніби й чути не хоче. Мишка потрапила в його сіті, і він наперед розраховує кожен її крок. Він навіть не хмуриться. Навіщо? Хіба мила пані Гельда бажає собі лиха? Чи ж не краще було б трохи пройтися з ним по вулиці, подихати свіжим повітрям, побазікати, познайомитися ближче…

«Значить, мене вистежили», — ятрить свідомість пекуча, жахна думка. Якщо вона кинеться тікати, її все одно спіймають. Не зараз, то ввечері. Не сьогодні, то завтра. Голо не, що вони вистежили її прихід і тепер знають напевне, що вона — солдат ордену АСБР — з'явилася в поліції зраджувати й видавати їх.

Що ж, порятунку немає. Вона в їхніх руках, вона мусить прийняти розплату, якої заслужила.

Білява голівка безвільно повертається до елегантного пана.

— Слухаю вас.

— Боже, яка офіціальність! — І на обличчі «кота» чомусь проступає вираз співчуття. — Пані боїться мене? Даремно. Я зовсім не хотів би засмутити пані. Якщо пані вирішила йти до поліційного управління, я зараз же відпущу її. Але я прошу… сердечно прошу, — елегантний нахил голови в бік дівчини, — подарувати мені коротку прогулянку… ну, скажімо, до тієї крамниці на розі.