Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 118

Після того, як, виконуючи волю ордену, вона самовільно переступила поріг Ріхтерової оселі.

Паперів Браузе, звичайно, не знайшла. Їй потрапило в руки інше. Сама того не сподівалася, сама не вірила. В купі газет лежав лист від росіянки, від отієї русявої красуні. Ледь спромоглася прочитати її прізвище, а прочитавши, мало не осатаніла з ревнощів. Знову згадала приїзд іноземки в їхнє місто, побачила перед собою струнку, вродливу дівчину, коронку кіс над чолом, задумливий погляд.

Взяла лист і машинально сунула його собі в сумочку, бездумно, без мети. «Щоб не бачив його. Щоб забув!»

Коли увечері показала лист Штраусові, той спочатку недбало пробіг його очима, криво посміхнувся.

— Дурниці!

— То віддайте! — потягнулася вона за папірцем. Але в його очах майнула загадкова тінь. Лист міг йому пригодитись. Хай пані Гельда не нервується, адже треба берегти сили. Крім безневинних листів, існують ще відомі їй папери доктора Браузе. І орден чекає від неї цих паперів. Орден вірить їй.

Більше вона не бачила листа. Забула про ключик, про наказ Штрауса. В душі її вже визріло тверде рішення: не переступати Ріхтерового порога! Ніколи!

І ось вона згадала все. Повернувшися з заводу, ще відчуваючи на вустах слід поцілунку, згадала раптом, як викрала його лист, як підло пробралася до нього. Боже, боже, чого ж вона може тепер сподіватися?

«Розповісти все!» — озивається в ній несміливий голос.

«Не смій! Прокляне тебе, дізнавшись, що служила чужинцям».

Він же й так знає. Бачив тебе з ними, від Крейського наслухався всіляких балачок…»

«Ні, ні, може, й не знає. Краще йди сама до нього, спокутуй свою вину і, якщо доля посміхнеться тобі, матимеш в нагороду його кохання…»

Вірна супутниця дівочих снів — подушка — вже мокра від сліз. Немає сили влежати на ній. Що робити? Як їй порвати з тим клятим орденом, з тими страшними людьми? Ось вона бачить перед собою суворе, похмуре лице Штрауса — чорні кошлаті брови, гачкуватий ніс, жорстоку посмішку. «Я доповім, Гельдо, про ваші настрої…» Може, вже й доповів, і в штабі знають всі і готують над нею останній суд, останню розправу. І сам магістр підписує їй смертний вирок…

Пан Густав, молодий панич Кірхенбом, син президента… А що, коли б дізнався дідуган про свого синка: як той підкопується під нього, як готує йому крах і ганьбу! Піти й розповісти, все до краю, викласти гарненько, строго, до останньої деталі… Ет, дурниці! Хіба ті вовкулаки не помиряться між собою? От якби сторонні дізналися… зовсім сторонні. Скажімо…

І тут їй наче сяйнуло в голові. Згадала високий сірий дім поліцейського управління на Гельдерштрасе, поважних чиновників у затягнутих мундирах, ревучі машини, заґратовані вікна. Піти туди і все розповісти. Негайно. Щоб жодна душа не довідалась. Вона знає, що казати. По-перше, адреса штабу, по-друге, акція ЗЕТ на заводі, убивства…

Так, вирішено. Вона йде в поліцію. Вона візьме з них клятву, що її зізнання залишаться в цілковитій таємниці… Головне — непомітно «прокрастися до сірого дому, щоб часом не вистежили її брати з ордену.