Читать «Велике плавання» онлайн - страница 83

Увечері цього ж дня Аотак попросив адмірала відпустити його на «Пінту», бо цієї ночі матроси, сказав він, будуть ловити рибу з борту корабля за індіанським способом — з смолоскипами. Пан дозволив йому це.

Слід мати на увазі, що «Пінта» найшвидкохідніше судно у нашій невеликій флотилії.

21 листопада десь о 12 годині ночі «Пінта», яка завжди випереджає обидва судна, зникла з виду. Пан звелів цілу ніч палити на щоглі «Санта-Марії» сигнальні вогні, щоб Пінсон міг знайти нас. Проте «Пінта» не повернулася.

Це сповнило усі серця занепокоєнням, бо кожному мимоволі згадалося, що на «Пінті» перебувають Крістоваль Кінтерро і Гомес Раскон, Хуан Родріго Бермехо, а також інші матроси, переведені на «Пінту» після заворушення. Звернули увагу й на те, що зник також Хуан Яньєс. Тепер стало зрозуміло, чому так часто розмовляв Пінсон з могерцем.

— Скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться, — сказав Хуан Роса. — Не знаю, чому ви замовчували поведінку шинкаря і не виявили адміралу його підступів.

Мене вразила відсутність Аотака. Індіанець так прихильно ставився до мене й Орніччо, що ніколи навмисне нас не залишив би. Я гадаю, що Пінсон обдурив його. Можливо, що розмови про золотоносну країну Банеке збентежили капітана, і він відважився порушити присягу, а Аотак йому потрібен як перекладач.

Кожний гадав по-своєму, але чогось певного ніхто не міг сказати.

Я кілька разів проходив повз адміралову каюту і бачив, що він, не змінюючи пози, сумовито сидить, зіпершись на руку.

До нього я не наважувався підійти. Орніччо мене уникав, Аотака забрали на «Пінту», синьйор Маріо упорядковував колекції, зібрані на островах, а матроси шепотілись по кутках. Я відчув себе дуже самотнім і нещасним.

Нудьгуючи, я зійшов на берег і самотньо проблукав кілька годин. Рух на кораблі завмер, боцман просвистав до вечірньої молитви, час було повертатися на корабель.

Проходячи біля кущів, я почув якесь хрипіння і бурчання.

Витягнувши шию, тамуючи подих, я прислухався кілька хвилин. Безперечно, в кущах ховалася якась жива істота. Я чув тяжке уривчасте дихання і звуки, що нагадували гикавку або приглушений плач. Мої очі, призвичаєні до темряви, розрізнили світлу пляму у темному листі. І, придивившись, я здивовано виявив скорчену людську постать.

Чи хворий був незнайомець, чи поранений, але він сидів, підібгавши ноги, обхопивши живіт і схиливши голову до самої землі. Він похитувався, зітхаючи і стогнучи. Охоплений співчуттям, я підійшов ближче і схилився над ним.

Як же я здивувався, коли в скорченій постаті впізнав Яньєса Крота.

— Хуан Яньєс! — мимоволі вигукнув я. — То ти не поїхав з капітаном Пінсоном?

— Хай буде прокляте ім'я Пінсона на віки вічні! — вигукнув колишній шинкар і, уткнувшись головою в коліна, заридав з таким відчаєм, що я мимоволі почав співчутливо умовляти його заспокоїтися.