Читать «Велике плавання» онлайн - страница 77

Обміркувавши слова Аотака, пан розсудив, що пропозиція його мудра, але що в таку безлюдну місцевість Катаю посилати загін нема сенсу.

Адмірал вирішив увійти у гирло широкої і гарної річки, яка виднілася здаля, розвідати її береги і, виявивши велике селище, яке, без сумніву, має. бути на ній, послати в нього послів з подарунками для короля цієї країни.

З 30 жовтня по 1 листопада ми йшли вздовж узбережжя Куби, облишивши намір пливти річкою, бо для наших каравел вона виявилася надто мілкою. Береги, як і раніше, були безлюдні, бо мешканці від нас тікали. Але, як зауважив пан, оскільки тікали вони заздалегідь, треба гадати, що індіанці передають новини про нас, запалюючи багаття. І справді, коли глянути вздовж берега, можна помітити то там, то тут димки.

Команди почали вже відчувати нестачу харчів, коли пан вирішив нарешті кинути якір у невеличкій бухті, навпроти якої виднілося селище.

Тубільці, що перебували саме на березі і зовсім не чекали нас, стрімголов кинулись врозтіч. І, якби не Аотак, ми б, звичайно, їх не наздогнали. Але гуанаханець хитро кинувся їм навперейми по воді і, ще не добігши до них, почав голосно переконувати їх, що люди з кораблів доброзичливі, що індіанці скрізь залишились ними задоволені і що і тут кубинці, крім добра і подарунків, від білих нічого не побачать. Яка ж була наша радість, коли двоє індіанців, увійшовши у воду, взяли Аотака за руки і повели його в один з найближчих будинків. Затримався Аотак там так довго, що ми вже почали турбуватися. Але ось юнак знову з'явився на березі і почав давати нам якісь знаки. Слідом за ним до кораблів підпливло шістнадцять каное. Індіанці привезли рибу, овочі, прядиво і свої вироби з тростини. Фрукти, овочі і рибу, так необхідні нам, адмірал наказав обміняти на дзвіночки, ланцюжки або чотки, причому попередив, що індіанцям в обмін на їхні продукти потрібно давати тільки такі речі, які їм найбільше подобаються.

Ні бавовняного прядива, ні бавовняних тканин, ні інших виробів пан не велів брати, щоб дати зрозуміти тубільцям, що нам потрібно лише «нукай» — золото. Боюсь, одначе, що у цій країні золото називається інакше і що тубільці наших індіанців не зрозуміли.

Наступного дня пан послав невеликий загін на розвідку вглиб країни. Брати в похід порівну індіанців і білих він вважав тепер за зайве: кубинці начебто вже перестали нас боятися.

Ми з Орніччо, синьйор Маріо й Аотак також взяли участь у цій розвідці.

Житла індіанців, коли ми наблизились до їхнього селища, вразили нас своїми розмірами. Хоч би якими багатодітними були б їхні власники, але, з огляду на розміри, тут вміщалось по кілька сімей разом.

Будинки були розташовані правильними рядами, які нагадували вулиці. Ще здаля ми помітили собак, що кинулися нам назустріч, і вже шукали очима, де виламати для захисту від них палиці. Але з халупи вийшов чоловік і загримав на собак. Якби не голі люди, таємничий ліс поруч і дурманливий запах невідомих у Європі квітів, можна було б подумати, що ми перебуваємо в італійському чи іспанському селі.