Читать «Велике плавання» онлайн - страница 71

— Про що це ти розмовляв з ними? — спитав пан, який вийшов на палубу у супроводі Орніччо.

Юнак простягнув до пана обидві руки, повторюючи вже відоме йому слово «дім». При цьому він знаками показував, що просить адмірала відпустити його земляків додому.

Не розуміючи Аотака, пан спочатку машинально гладив його по голові й усміхався. Але Аотак настирливо почав хапати його за руку, вигукуючи по-кастільськи:

— Пане, пусти! Вони — дім. Вони — мати, дитина! — і, оглядаючись на нас, ніби шукаючи у нас підтримки, пояснював: — Брат мій, багато діти, потрібно дім!

Зрозумівши нарешті, що хоче сказати юнак, адмірал спохмурнів: він взагалі не полюбляв, щоб хто-небудь втручався у його справи.

Ми знали, яка причина лихого настрою адмірала: досі ми не знайшли жодної крупинки золота, щоб порадувати довгожданою звісткою монархів.

Пан говорив, що, як тільки ми досягнемо країни, багатства якої зможуть виправдати витрачені на наше спорядження кошти, він навантажить скарбами одну з наших каравел і відішле її в Іспанію з доброю звісткою. Це було б важливо також і тому, що з нею можна було б відправити на батьківщину хворих, які дуже потерпають од нестачі ліків і необхідного догляду.

Ото ж бо так і прагнув адмірал якнайшвидше добратися до острова Сіпанго, а там — до Катаю та Індії. Оскільки наші гуанаханці та й мешканці Санта-Марії знаками давали йому зрозуміти, що поблизу знаходяться острови, жителі яких носять золоті браслети і де золота так багато, що його можна збирати на землі, адмірал вирішив, не затримуючись, знову податися в море.

Напнувши всі паруси, ми попрямували до острова, що бовванів удалині. Він плоский і зелений і мало чим відрізняється від Сан-Сальвадору або Санта-Марії. На честь арагонського короля пан назвав його «Фернандіна» і приєднав його до володінь З'єднаного королівства.

Ми з Орніччо цього дня на берег не з'їжджали. Друг мій був дуже засмучений. На мої розпити він відповідав лише фразою, яка зовсім не стосувалася нашої розмови:

— Пан наш, адмірал, з гуанаханцями, яких він сам неодноразово називав добрими і безкорисливими, поводиться, мов з полоненими, захопленими в упертому кривавому бою.

Я нагадав Орніччо, що португальці таким самим чином захоплювали жителів Гвінейського узбережжя. Одначе, на противагу адміралу, вони ставились до своїх полонених жорстоко, напихаючи ними трюми.

— Авжеж, — сказав мій друг. — Я знаю… Але спершу португальці також, мабуть, дарували гвінейцям всілякі дзвіночки та намисто… Інакше наш пан не взяв би з собою у плавання стільки цього добра.

Я не зовсім зрозумів його думку, але, не встряючи зі мною в суперечку, Орніччо рвучко повернувся, відійшов од мене.