Читать «Велике плавання» онлайн - страница 70

Золота посланці не принесли, але повернулись навантажені смачними фруктами, овочами і рибою.

Риба, що тут водиться, ніскільки не схожа на нашу. Вона так само розмальована найрізноманітнішими барвами, як і тутешні птахи, метелики, фрукти і квіти.

За всі ці продукти матроси розплачувалися жалюгідними дзвіночками і намистом, але ні я, ні Орніччо вже не мали приводу їм дорікати.

— Все, що остров'яни пропонують нам, — сказав синьйор Маріо, — в очах цих простодушних людей нічого не варте. Наші дзвіночки та іграшки здаються їм якимись небесними дарами.

Тут, на острові Санта-Марія, сталась одна пригода, про яку мені хочеться розповісти.

Вночі до борту «Ніньї» пришвартувалось велике каное. Індіанець, взятий нами на Сан-Сальвадорі, кинувся у воду, а тутешні індіанці негайно втягли його у свій човен. Найбільше дошкуляло мені те, що це був брат нашого Аотака. З «Ніньї» спустили човен, бо адмірал звелів наздогнати втікача. Однак індіанці веслували з такою швидкістю, що човен наш одразу відстав. Адмірал наказав інших гуанаханців перемістити на наш корабель, бо тут вони будуть під нашим доглядом.

Одначе майже водночас до «Санта-Марії» пришвартувався другий човен. Господар його привіз на обмін прядиво, рибу і свіжу воду. Усього цього у нас було вже вдосталь, але пан подарував індіанцеві чотки, дзвіночки і гарний червоний ковпак. Не займаючи його припасів, ми відпустили індіанця з миром. Якщо навіть брат Аотака і сказав остров'янам про білих людей щось погане, то зараз це погане враження повинно було розвіятись.

Треба сказати, що безперервні зливи почали трохи псувати настрій на наших кораблях. Скажу про себе: як тільки визирало сонечко, мені починало здаватися, що ще день-два — і ми допливемо до Катаю. Але знову набігали хмари, паруси каравел безпорадно звисали, і відплиття відкладалось.

Нарешті випогодилось, і ми вирушили в дорогу.

Індіанці у цих краях так звикли до жахливих злив з неба, що дощі не справляли на наших гуанаханців ніякого враження. Однак ми помітили, що вони що не день сумнішають. Серед них, мабуть, в одного Аотака ніколи не минав веселий настрій.

Часто він з усмішкою підходив до своїх земляків. Тривале перебування на кораблі, очевидно, не приносило бідолашним тубільцям стільки радощів, скільки Аотаку. І кастільську мову вони засвоювали набагато важче, ніж він. Якщо у перші дні вони весело балакали, переймаючи від матросів багато слів підряд, то зараз, не відповідаючи на наші оклики, вони годинами просиджували на палубі, сумно слідкуючи, як пропливають мимо береги.

Я дуже хотів, щоб Аотак порозмовляв з ними, підтримав їх і підбадьорив. Одначе доброго юнака не потрібно було підганяти. Сьогодні він знову почав з ними розмову. Здаля я бачив, як він брав їхні руки в свої, потім, глянувши на адміральську каюту, щось довго і настирливо говорив своїм землякам, прикладаючи руки то до голови, то до серця, і, нарешті, відійшовши, зупинився біля борту так само, як і інші гуанаханці, слідкуючи за двома пінявими струменями води, що розбігалися від носа каравели.