Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 85

«Як захоче припалити від лупи — справи кепські…» — занепокоївся географ.

Але все минулося щасливо. Побачивши сигарету, оката красуня метнулась по жарину й подала припалити спочатку батькові, потім географові. Але тут вождь глибоко затягся, похлинувся, заливсь кашлюкою, вирячив очі, й жили на в'язах йому понабрякали. Радники злякано посхоплювалися з місць, вождева дружина заголосила й шугонула надвір, а негр-велет ухопив вождя попід пахви.

— Води, Домбо! — вмить зміркував географ.

— Домбо зараз принесе води! — зірвався з місця хлопчик, вибіг і повернувся з череп'яним горнятком. Тремтячими руками налив у келих води й підніс вождеві. За всім цим, певно, пантрував чаклун, бо коли Домбо подав напитися вождеві, він вихором улетів до хатини й турнув хлопця геть. Павел схопився, торсонув дідугана за шкіряний набедреник і відкинув пріч. І доки миршавий чаклун спинався на ноги, він сам узяв келих і линув вождеві в горлянку.

Ковтнувши рідини, Бенгас глипнув повітря й відсапався. Кашлюка вщухла. Він похмуро глянув на чаклуна, й той ізслиз.

— Навіщо вождь прогнав чаклуна? — поспитав Павел в негреняти.

— Чаклун не роби добре заклинання. Залишив злого духа в тютюні! — відповів стривожений Домбо.

— Це все дурниці, друже, — заперечив географ. — Чаклун тут не винний. Тютюнець у мене лихий! Бенгас досі не палив такого лютого, через те й похлинувся.

Домбо не заперечував:

— Чаклун — погано людина! Він не люби гамбу. Нехай тепер гуляй надворі!

— Коли так, то й так, — погодився Павел і хитро підморгнув до хлопця.

Домбо й собі підморгнув одним оком, як навчав його колись Гонсалві. Друзі зрозуміли один одного й без слів.

Після цієї невеликої притичини всі знову повсідались навколо мережаної рогожі. Добрий гумор повернувся й до вождя. Він помалу тяг пальмове вино й щось обмірковував. Негритянки метушились біля «столу», але господар жодного разу й не глянув у їхній бік. Вони жваво перешіптувались, стримано всміхалися, вибігали надвір і знову повертались.

Після пальмового вина дівчата принесли кожному по кілька перепічок з таро, а у великій череп'яній мисці — якусь печеню. Спочатку Павел подумав, що то засмажена на рожні коза, але, вдивившись у грізно вишкірену пащу, збагнув: собака! Його охопила така гидливість, аж занудило, Але чемність і ввічливість вимагали терпіння. А тут ще як на жарт розбурхався голодний шлунок.

Спостережливе око негреняти помітило кислий вираз Павлового обличчя.

— О гамба! Собака — дуже смачно! — шепнуло воно Павлові на вухо.

— Та хай йому грець! Подивись-но, який він паскудний! Досить з мене й перепічки з таро…