Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 78

Та негреня й не бачило Павла, бо стояло спиною до нього. Балканову закортіло подати хлопчині звістку про себе. Тільки як це зробити? Кожен порух може коштувати життя.

— Кахи-кахи! — раптом здогадавсь Павел, удаючи застудженого.

Та Домбо не звернув на це уваги. Тоді Балканов міцно чхнув, аж тубільці сіпнулись, а Домбо повернув до нього обличчя. Щоб підбадьорити малого, Павел усміхнувся. Це страшенно здивувало хлопця. «Замість плакати, — подумало негреня, — гамба безтурботно регочеться… Виходить, справи не такі вже й кепські?..» А Павлові цього тільки й треба було.

Почувши бранців голос, негр-велет рвучко повернувся й щось буркнув. Кілька молодих воїнів підскочили до Павла. Вправно запрацювали чорні пальці й за якусь секунду попустили мотуззя.

Цей учинок тубільців підбадьорив географа. «Невже ж бо вони колотимуть нас своїми списами, коли зараз виявляють отаку гуманність? — подумав Павел. — Чи ба: послабили пута!..»

Негр-велет хитнув головою, й до нього підійшло двоє з натовпу. Вони ступали неквапно, гордовито похитуючися з боку на бік. При цьому оздоба на руках і ногах їм тихо бряжчала. Ці двоє мали куди більше різного намиста, ніж інші воїни. На головах їхніх пишалися цілі віяла з кольорового пір'я. Таку пишну кибалку мав лише той здоровань, щоправда, вдвічі більшу.

Один воїн тримав у руці кам'яну сокиру, другий — лук і спис. В обох стегна були оперезані набедрениками з леопардового хутра. Навколо набедреників теліпались волохаті хвости впольованих левів, гієн та африканських лисиць.

Відійшовши вбік, усі троє почали про щось пошепки радитись. Та нарада тривала лише кілька хвилин. Потому велет, піднявши спис угору, притулив його до грудей, до коліна і щось вигукнув. За мить усі чоловіки повернулись обличчям до сонця:

— Та-ла Мон-гон-го-о!.. Та-ла Мон-гон-го-о-о!

Ці слова пролунали як заклинання. Тричі гупнули «ночви», й гомін поступово втих. Тільки луна ще довго котилася попід лісами та дібровами. «Знову їх тривожать оті злі духи! — подумав Балканов. — Не дають їм спокою. Мабуть, вони гадають, що всі на світі лиха йдуть із кратера вулкана…»

Хвилини тяглись нестерпно кволо. «Чи настане коли-небудь кінець оцій тубільній церемонії? — починав дратуватися Павел. — У нас попереду ще така довга путь… Кожна хвилина дорога…» Серце скидалось тривогою. Павел подумав про день, коли він мав чекати «Севастополь» у дельті річки Замбезі. Щоправда, часу ще чимало, та якщо події розвиватимуться отак, то, дивись, не вистачить і року…

Доки тривала церемонія, Балканов думав про ту таємничу білу людину. Чоловік з племені гаубау розповів про неї перед минулими дощами. Відтоді багато часу спливло. Що з тією людиною зараз?