Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 137

— Прокиньтесь, юний пане, та порухайтесь. Допоможіть мені розбудити й інших, бо нас усіх забере тут холодна смерть.

Так, то засинаючи, то прокидаючись, вони провели ніч. Довго, нестерпно довго минав час, доки не настав ранок. Буря невгавала. Проклинаючи дим, мандрівники грілися біля вогню. В казані кипіла вода для чаю. Ашіма вкинула туди чайного листя, перемішаного з квітками жасмину.

За обід їм правили сухарі і порубане на шматки в'ялене м'ясо. Марко відкидав з проходу сніг, Ло-бзанг і Матео, взявши сокири, вийшли з печери і нарубали дров для вогнища, Ніколо й Мафіо Поло перевірили, як себе почувають тварини, як їх охороняють.

Буря лютувала. Минали дні. Купці спохмурніли, зробилися буркітливими, часто гримали один на одного. Матео піклувався про Ашіму, яка виросла в теплих краях і тому дуже терпіла від холоду.

— Скільки вже днів триває оця триклята буря? — глухо спитав Матео.

— П'ятнадцять днів, — відповів Марко.

Скінчились запаси їжі. Довелось забити верблюда.

— Якщо й далі так буде, ми вб'ємо всіх тварин, — висловив хтось думку, яка сиділа у кожного в голові.

Чи надворі ніч, чи день? Мандрівники з розчервонілими очима зібрались навколо вогню і гріли руки над мідяним казаном. В кутку ще лежало півстовбура і трохи хмизу.

Вождь вийшов надвір і зник у сніговій хурделиці. Незабаром він повернувся, сів на свою ковдру і глянув на вогонь.

Нарешті він сказав:

— Не треба вбивати тварин. Буря стихає. — Жоден мускул не поворухнувся на його обличчі.

Наступного ранку в печеру заглянули перші сонячні промені. Виснажені до краю люди заходились відкидати сніг, готуючи місце для годівлі тварин.

Ло-бзанг сказав:

— Саме час вирушати в малі кам'яні гори. Юний пане, ходімте зі мною. Сухі кам'яні гори — батьківщина диких кіз.

Погоничам він звелів:

— Збирайте гульджанове коріння, сушіть його на сонці і потім розтирайте каменями.

Марко і Ло-бзанг, озброєні мисливськими списами, стрілами й луками, вирушили в гори. Старий вождь ішов стежкою, протоптаною дикими звірами. По слідах на снігу і на вологій землі він визначив, що десь недалеко має бути стадо.

Ло-бзанг обережно видряпався по похилій скелястій стіні, кинув хлопцеві аркан і зачекав, доки той вибереться до нього.

Раптом вони почули страшенний гуркіт. Ось він усе ближче й ближче — це снігова лавина з скаженою швидкістю мчала на них.

Ло-бзанг і Марко кинулись під скелястий виступ і притиснулись до стіни. Земля задрижала, в повітрі застугоніло. Холодна біла хмара обгорнула їх. Марко здалося, ніби чиясь могутня рука придавила його до скелі, йому забракло повітря. Величезна снігова брила прокотилася по похилій стіні і шугнула в долину, знищуючи все на своєму шляху. Луною відгукнулися гори. Потім стало тихо.

— Лавина, юний пане, — сказав Ло-бзанг.

Мисливці піднімалися все вище й вище. Далеко під ними звивалася між горами й проваллями річка. Мовчазні льодовики палали холодним вогнем: жовтим, блакитним, рожевим, білим.

Раптом Ло-бзанг спинився, взяв Марко за рукав і показав униз на луг. Там мирно паслися гірські кози з чорною блискучою шерстю і стадо диких овець.