Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 136

— Я піду по воду, — сказала Ашіма.

Марко й Матео залишились наодинці. Матео витягнув з кишені гаманця і висипав на долоню рубіни. Коштовні камінці засяяли, як кров.

— Намилять мені шию Ніколо й Мафіо, — сказав Матео, посміхаючись. — Але ж тут… — Він стулив долоні і струснув камінці, які задзвеніли, немов шматочки скла. — Це рубіни з рук його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Де моя донечка? Найкращий з цих камінців я подарую їй.

Марко з подивом вислухав розповідь Матео. Забувши про свою хворобу, він кілька разів вибухав реготом. Та коли він спробував підвестись, то знову відчув слабість.

Великі руки Матео доторкнулись до його чола.

— Більше я не скажу тобі жодного слова. Спи й набирайся здоров'я, сину.

В ГОРАХ

У березні 1272 року мандрівники залишили королівство Бадахшан. Через три дні вони в'їхали в провінцію Вахан. Тут їм довелось чотирнадцять днів підніматися в гори, такі високі, що навіть не всякий птах міг би досягти їхніх вершин. Вів їх Ло-бзанг, старий вождь, який втратив під час навали татар і своє плем'я, і сім'ю, і свої табуни.

… Марко сидів з Ло-бзангом біля багаття і слухав його розповіді про становлення світу, про виникнення великих і безславно загиблих держав, про страхітливе панування татарських ханів.

Ло-бзанг підвівся, відійшов від багаття і прислухався до якихось далеких звуків.

— Демони вітру виють у царстві гірських льодовиків, — промовив він. — Ми повинні завести тварин у печери. — І він нечутно, як кішка, пішов у темряву.

Марко здалося, немов якась чужа казкова постать розтанула в мороці.

Крижаний подих вітру забрав останнє денне тепло. У відблисках світла видно було, як летіли дрібні сніжинки, ніби рухався білий серпанок. Марко став спиною до вогню.

Вісімнадцять місяців були вони вже в дорозі і за цей час пройшли половину свого шляху. Розповідь Ло-бзанга примусила Марко задуматись. Яким велетенським був світ, оточений з усіх боків океаном! Чи вдасться коли-небудь людям подолати оті льодовики, що, пробивши хмари, врізалися в небо?

Ло-бзанг повернувся від печер, в які він завів коней, мулів і верблюда.

— Допоможіть мені занести в печеру харчі, — сказав провідник. — Буде буря й хурделиця.

Вождь Ло-бзанг, прозваний Добродушним, вимовляв слова так, що вони звучали, як наказ. Мрії й спогади його немов вітром здуло. Очі старого знову блищали по-соколиному, його вуха чули таємничі ознаки, його ніс уловлював снігову небезпеку, його мисливський інстинкт застерігав від неї.

— Роздмухайте вогонь і занесіть у печеру головешки. Треба, щоб праворуч і ліворуч від входу всю ніч горіло багаття. — Останні слова він промовив ніби до самого себе.

Ашіма готувала їжу. Чоловіки внесли в печеру харчі, ковдри і шкури. Все дужче шаленіла хурделиця, все сильніше завивав вітер. Люди закутувались у ковдри й шкури. Буря ревла. Холод заповзав крізь щілини навіть у скелі. Ло-бзанг, Марко і Матео зрубали двоє дерев і підтягли їх до печер. Ло-бзанг підтримував вогонь. Марко, незважаючи на те, що холод добирався крізь ковдру до самих кісток, скоро заснув, йому снився вогонь і сонячне тепло. Розбудив його Ло-бзанг.