Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 131

— Він видужає? — спитав Ніколо Поло.

— Ангел смерті забирає до себе душі мандрівників, — пробурмотів старий. Раптом він пожвавішав і сказав: — Ви перебуваєте в долині ангела смерті. У вашого сина чорна пропасниця. Якщо аллах захоче, він видужає. Коли він оклигає, нехай його винесуть на гору. Чисте небесне повітря проганяє духів хвороби.

Він витягнув поперед себе руку, наче бажаючи прочитати по її лініях долю хворого. То була маленька, пухнаста рука, яка швидко схопила п'ять дукатів, які йому ще на додачу поклав Ніколо Поло.

Марко лежав з заплющеними очима і спокійно дихав.

— Він спить, — сказав Ніколо і обернувся до дівчини: — Залишайся біля нього, Ашіма. Доглядай його, щоб видужав! — його обличчя втратило суворість, а руки стали якісь безпомічні.

Коли Матео залишив караван-сарай, він уже вирішив про себе, що вчинив неймовірну дурницю. В першу мить він хотів було повернути коня і їхати назад, але одразу ж згадав, скільки ще необхідних речей бракує Ашімі для мандрівки, і переборов нерішучість. Скільки разів ішов він за покликом свого почуття і завжди виходив сухим із води. Безлюдною вулицею він під'їхав до міських воріт і довго сперечався з вартовими, мішаючи італійські й персидські слова, поки солдати, лаючись, не відчинили йому ворота.

Десь надвечір він досяг підніжжя гори Сікінан. Назустріч йому виїхав загін вершників: це були солдати бадахшанського короля, які охороняли королівські копальні. Тепер Матео зрозумів, як непродумано вчинив. Він, звичайно, не думав, що досить тільки під'їхати до Сікінану і можна набрати скільки хочеш коштовних рубінів. Ні, він був свідомий труднощів, які чекали на нього. Однак його не покидала віра в щасливий випадок, котрий врешті мав повернути все на краще.

Верхівці були в срібних кольчугах і чорних шоломах. Вийнявши шаблі, вони з загрозливими обличчями оточили Матео. Командир наказав йому негайно злізти з коня. Матео продовжував спокійно сидіти в сідлі. Він вичікував, сторожко позираючи на вояків.

— Злазь, нікчемна собако! — закричав командир.

Матео зрозумів лайку. Його брови грізно зійшлися на переніссі. Він підняв руку.

— Не кричи, пуцьверінок! — спокійно сказав він.

Почувши чужі слова, командир оторопів. Матео поклав руку на держак свого меча. Після короткої суперечки було домовлено, що Матео поїде разом з вершниками. Так він вирушив назад, уже як полонений, оточений з усіх боків вояками короля, напружено чекаючи, що ж буде далі.

Йому було майже весело. Очима знавця він оглядав породистих коней і багато оздоблену зброю. Це були не звичайні солдати. Вони їхали так швидко, що Матео ледве встигав за ними. Їхні кольчуги виблискували в промінні вечірнього сонця.

На горі, що бовваніла над рівниною, немов велетенський пиріг, височів мисливський замок. По дорозі їм траплялися кіннотники й піхотинці. Гурт людей з палицями, барабанами й ріжками запопадливо дав дорогу, коли повз них промчали королівські кіннотники. Матео здогадався, що ці люди повертаються з полювання.