Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 130

— Великий чужинець… Матео… щез… Юний пан… хворий… — бурмотіла вона.

— Що ти кажеш, Ашіма? — вигукнув Ніколо Поло. — Марко хворий?

— Так, пане, хворий. В нього обличчя аж горить.

— Ти чуєш, Мафіо?

Брати поскидали ковдри й квапливо подалися за Ашімою в кімнату Марко. Схилившись над хворим, Ніколо Поло обережно підняв його голову і влив у рот трошки води.

— Марко, ти чуєш мене? Це я, твій батько. Він не розуміє мене, Мафіо! — Ніколо безпорадно обернувся до брата. — Але ж у нього розплющені очі. Що він каже?

Марко бурмотів щось нерозбірливе, повторюючи одні й ті ж самі слова.

Мафіо Поло нахилився до рота хворого і лише похитав головою.

— Він якусь нісенітницю бурмоче. — Мафіо рішуче випростався. — Треба привести лікаря. Ашіма, ти залишишся біля нього, доки ми не повернемось.

Дівчина кивнула головою.

— Матео зник, — тихо сказала вона. На її слова ніхто не звернув уваги. Тоді вона сіпнула за рукав Мафіо Поло.

— Що ти хочеш, Ашіма?

— Матео зник, пане, з учорашнього вечора!

Мафіо відмахнувся.

— Повернеться! Ти доглядай молодого пана!

Ашіма сіла біля Марко на м'який килим. Стогін хворого не зачіпав її серця. На її обличчі знову застиг вираз страждання. Якимось чужим, відсутнім поглядом вона дивилася повз хворого. Зник великий чужинець, котрий захищав її, як батько. Той, хто врятував її із біди. І саме тоді, коли її душа почала прокидатися, він пішов геть. Пішов у ніч, взявши з собою меча.

Ніколо й Мафіо Поло повернулися з лікарем та його служником. Лікар був високий, пихатий старик, його темне обличчя облямовувала біла, як сніг, борода. Помахом руки він одігнав цікавих, що зібралися біля дверей.

— Залиште мене з хворим наодинці, — суворо сказав він.

Брати нерішуче перезирнулись, але потім пішли-таки за двері з тривожними, похмурими обличчями. За ними рушила й Ашіма.

— Найкраще буде — виконати всі його бажання, — мовив Мафіо Поло.

Вони стали чекати. Ніколо Поло неспокійно ходив по двору. Бадахшанський купець, що їхав з ними в каравані, спробував його заспокоїти.

— Довіртесь йому. Він уже вилікував не одного хворого. Кажуть, що він був у Індії і вивчав там таємниці магії.

Однак ці слова не могли заспокоїти Ніколо Поло.

Через деякий час двері відчинилися, і лікарів служник закликав братів досередини.

Хворий заспокоївся. Здавалося, що жар у нього трохи спав. Лікар бурмотів собі під ніс якісь незрозумілі слова і робив рукою таємничі знаки. Потім він тричі вклонився і, задкуючи, залишив кімнату.

— Нехай двері будуть відчинені! — наказав він.

Служник приніс великий ящик і відкрив кришку. Присутні побожно мовчали, спостерігаючи, як старий запалював тріски, як він довго сидів, підібгавши під себе ноги, на килимі і непорушно дивився на цівку диму. Крізь відчинені двері дим затягало до кімнати. Потім служник подав старому віяло з барвистих пір'їн. Той з нестямним криком вбіг у кімнату і віялом почав розганяти дим.

Коли старий відпочив після свого напруженого лікарювання і отримав десять дукатів, він дістав з ящика якийсь синій порошок і наказав давати його хворому невеличкими дозами через кожну годину разом з чашкою козячого молока.