Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 122

— Їж, Ашіма, — мовила та. — Тільки дивись, онде твій пан!

Але Ашіма встигла сховати хліб за спину.

— Про що ви там перешіптуєтесь? — закричав торговець.

Ашіма ще більше скоцюрбилась.

— Ні про що, пане!

Вона чекала, що зараз на неї посиплються удари палиці. Та, зрештою, удари — не найгірше. До них можна звикнути. Рана від удару болить тільки в першу мить, особливо коли ще не загоїлись старі виразки. Куди важче терпіти голод і спрагу, вічних супутників її молодого рабського життя.

— Ашіма, прокинься! — прошепотіла їй жінка. — Сховай хліб!

Дівчина розігнула спину і здивовано озирнулася навкруги. Рукою вона намацала хліб. Хазяїн не набив її? Що це? Він говорить до неї привітним голосом:

— Встань, голубко! Тобою цікавиться пан.

— Та встань, дурненька! — сказала їй жінка.

Біля них почали збиратися люди.

Торговці почули, що запахло вигідною справою, і позганяли своїх рабів з землі.

Вставайте, ледарі! Не бачите, що прийшов пан!

Вони намагалися перекричати один одного.

— Ви погляньте ось на цього, благородний пане! Дивіться, які чудові м'язи!

— Осьде жінка, роботяща, як віслюк.

— Сто п'ятдесят дукатів за цього дужого юнака!

Але велетень, який спричинився до переполоху серед торговців і викликав поштиву цікавість перехожих, не звертав уваги на заклики. Він допитливо розглядав худеньку дівчину і якоюсь чужою мовою перемовлявся з торговцем. В першу мить його могутня постать налякала Ашіму. Дівчина не знала, чи радіти їй, чи сумувати, що він зацікавився нею.

Він хоче її купити? Ашіма глянула на нього. Чорні бакенбарди надавали йому одчайдушного вигляду. «Один удар такої руки може вбити на смерть», думала вона. Він був одягнений у багате вбрання. Якийсь купець з далеких країв. Очі в нього добрі. Їй навіть здалося, ніби він співчутливо дивиться на неї. З напруженою увагою дівчина прислухалася до розмови, що велася перською і якоюсь чужою мовою. В її серці прокинулась несмілива надія.

Чужинець показав на рани, якими були вкриті її ноги. Його обличчя спохмурніло. Работорговець почав вибачатись, підшукуючи найкрасномовніші вирази. Люб'язність з нього аж через край лилася. Ашіму він називав не інакше, як маленькою принцесою, котрій лиш трохи бракувало догляду.

Чужинець довго про щось думав. Потім поклав їй на плече руку. Дівчина здригнулася. «Тепер він побачив, яка я худа, — подумала Ашіма. — Ні, не купить мене». Надія згасла в її серці. Велетень глянув на неї, повернувся і поволі пішов геть.

Торговець люто штовхнув дівчинку.

— Ох ти, непотріб! Ніхто не хоче тебе купувати!

Ашіма знову сіла на землю, підібгавши під себе ноги, і байдуже втупилась поперед себе поглядом.

— Коли підходить якийсь пан, ти повинна посміхатися, — підказала їй жінка, що сиділа поруч. — А то стоїш, як камінь. Ну, їж хліб.

Дівчина витягла з ганчір'я хліб і почала їсти.

Похмурий день прояснювався. Минали години. Ашіма відчула, що спина в неї стала холодна, як крига, але не поворухнулась. Поволі сутеніло.