Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 121

Віллі Мейнк

Через кілька днів мандрівники ввійшли в Кірман.

Поживши трохи в домі персидського купця, який приймав їх з найщирішою гостинністю, вони вирушили до міста Балх, розташованого на великому східному караванному шляху. Хаджі-Мухаммед провів їх до міських воріт. На прощання він сказав Марко:

— Месер Поло, мій скромний дім завжди до ваших послуг. Коли на зворотному шляху ви будете проїжджати через Кірман, не забудьте завітати до мене.

Марко сердечно попрощався з ним. Але думав він не про повернення. Він прагнув уперед.

Через чотири дні почалася пустеля. Протягом трьох. днів караван не бачив жодного людського житла, жодного куща, жодної квітки. Піщаний грунт подекуди був укритий шаром солі, яка своїм кольором нагадувала брудний сніг.

Безконечною здавалася дорога через пустелю. Марко забув лік дням і ночам. Мертве жовте піщане море втомлювало очі. Доводилось пити теплу воду з шкіряних бурдюків і потому через силу давитися сухою їжею. Жодного колодязя, жодної річки, ба навіть поганої калюжі. Одного дня здійнявся вітер і погнав перед собою піщані смерчі. Небо вкрилося сірими хмарами і, нарешті, сипнув дощ. Люди й тварини піднімали голови і спраглими ротами ловили воду.

— Слава аллаху! — сказав Насреддін.

— Дарунок божий! — захоплено вигукнув Матео. Слуги й погоничі, розставивши на піску весь посуд, який мали при собі, ловили кожну краплину.

Потім тільки й розмов було що про цей короткочасний дощ.

Нарешті на горизонті з'явилися темні обриси гір.

— Я вже чую запах води в долині, — сказав Насреддін. — Невже ви не помічаєте, як змінилося повітря? Завтра вранці ми будемо в Шібірхані.

ДІВЧИНА З ЯСНИМИ ОЧИМА

На північно-східному кордоні Персії лежить місто Балх. Колись воно звалося «Аму аль Булад», тобто «Мати Міст». Жителі його розповідали, ніби багато сотень років тому Александр Македонський одружився тут з дочкою персидського короля Дарія.

Та ось настав страшний 1220 рік. Все населення міста вийшло з подарунками назустріч жорстокому татарському володарю Чингіс-хану. Люди думали врятувати своє життя і своє місто. Але Чингіс-хан не знав жалю. Він наказав знищити місто, а його жителів повбивати.

Відтоді минуло п'ятдесят років. Та все ще лежала в руїнах чудесна мечеть, і розбиті й спалені будинки нагадували про страхітливе спустошення.

На невеличкій площі попід розваленим муром сиділи й стояли жінки, чоловіки й діти, всього чоловік з п'ятдесят. Це були раби. Одні байдуже дивились поперед себе, інші копирсалися в своїх злиденних клунках з одежею або сиділи, нерухомо притулившись спиною до стіни, доки їх не виводив з заціпеніння окрик чи удар хазяїна.

День був похмурий. З гір повівав осінній вітер. Покупців було мало, і тому работорговці походжали злі й роздратовані.

На землі сиділа, скоцюрбившись, худенька дівчинка, її голі брудні ноги були геть укриті виразками й ранами від ударів. П'ятий раз виводив сьогодні хазяїн її на базар, але ніяк не міг знайти для неї покупця. Тим-то він так і лютував. Ясні очі дівчини втратили блиск. Вона кволо відкинула з обличчя пасмо волосся. Якась жінка дала їй шматок хліба.