Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 119

Татари відпустили їх. Ніколо Поло скочив з коня і міцно обняв сина.

— Як ти потрапив сюди? — бурмотів він. Важких думок як і не було. Випустивши сина з обіймів, він навмисне суворо сказав: — А ось і дядько Мафіо. Він турбувався за тебе! Привітайся з ним!

Судорожно стискаючи повід, Ніколо Поло одвів убік свого коня. Щоб якось вгамувати глибоке хвилювання, він до болю зціпив зуби.

— Ось ми й знову з вами, — промовив Марко грубим голосом.

Він розумів стан свого батька. Адже в нього самого серце в цю мить було сповнене такими почуттями, які важко було передати. До радості домішувався сум, на очах виступали сльози.

Поки Мафіо вітався з небожем, Ніколо підступив до капітана Матео.

— Дякую вам, Матео! Дякую! Ви врятували Марко!

Матео зніяковіло відмахнувся.

— Ви помиляєтесь. Навпаки, це Марко витягнув мене з смердючої дірки. Я ніколи цього не забуду. Клянуся вам, Ніколо Поло, що цього я ніколи в житті не забуду!

Ніколо недовірливо дивився на нього. Тимчасом татари почали виявляти нетерпіння. Вони хотіли знати, де ховаються розбійники. Татарський князь з Ормуса, розгніваний новим нападом на караван, наказав ватажкам двох сотень за всяку ціну розшукати розбійників. Напади караунасців завдавали відчутної шкоди торгівлі між Багдадом і Ормусом.

Татари вирішили докладно розпитати про все Марка й Матео в найближчій долині, де вони мали зробити привал. Скоро там уже горіло багаття, і Марко розповідав, яких пригод довелося їм зазнати за останні дні.

Коли Ніколо Поло дізнався про смерть Хасан-бека, він опустив додолу очі.

— Ми ставилися до нього несправедливо. Він був мужньою людиною, — мовив він. — Поранений, скинутий на землю, він все ще одбивався від розбійників.

— Тату, я бачив вашого коня. Він біг мені назустріч без верхівця…

— Батько під час бою упав з сідла, — сказав Мафіо. — Він убив одного розбійника і врятувався на його коні. Ми мчали день і ніч, щоб покликати допомогу.

Мафіо обернувся до брата.

— Тепер ти бачиш, Ніколо, що моя пропозиція була вірною. Було б безглуздо самим переслідувати караунасців.

— Марко ж зробив так, — гордо відповів Ніколо Поло.

— Мені аж страшно робиться, коли я думаю про це, — сказав Мафіо.

Марко чомусь пригадалась нічна розмова з Хаджі-Мухаммедом і Хасан-беком.

— Хаджі-Мухаммед живий? — спитав він.

— Так, живий. Він з нетерпінням чекає нас в Ормусі.

Шість чоловік сиділи довкола вогню. Неспокійні відблиски танцювали на землі, відбивалися у вузеньких, розкосих очах ватажків татарських сотень і поперемінно вкривали обличчя людей то червоними, теплими барвами, то похмурими, темними тінями.

Марко, виснажений напруженими переходами, заплющив очі і втомлено схилився набік. Ніколо Поло витяг ковдру і вкрив його. Матео теж ледве пересилював сон.

— Найкраще буде до ранку відпочивати, — сказав татарам Мафіо Поло.

Невдовзі всі поринули в глибокий сон. Тільки сторожові вогні горіли серед ночі, і вартові походжали навколо табору.

Немов хурделиця, ввірвалися увечері наступного дня татари в пристановище караунасців. Тих, що боронилися, вони безжально знищували. Полонені, зігнані докупи посеред села, повиносили з хижок усе награбоване. Потім їх, закутих у кайдани, прив'язали до коней.