Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 118
Віллі Мейнк
— Хлопче! — тихо вигукнув він. — Хлопче, як ти спромігся зробити це? — Він обняв Марко. — Ходімо, звільнимо Хасан-бека. Я вже забрав у вартового ключ.
Вони завмерли, прислухаючись до звуків, що долинали з села. Потім Матео відімкнув грати.
— Хасан-бек! — гукнув у темінь Марко. — Ловіть вірьовку!
Ніхто не озвався.
— Ми хочемо звільнити вас… Хасан-бек!
— Він утратив свідомість. — Тяжка підозра з'явилась у Матео. Він по вірьовці спустився на дно ями і через кілька секунд піднявся нагору.
— Ми йому більше не потрібні… Хасан-бек… мертвий. Ходімо, Марко. Нам не можна гаяти жодної хвилини!
В темряві дерева здавались велетнями, а кущі — якимись скоцюрбленими, примарними істотами. Десь вили шакали. Чулося рикання лева. Далеке безкрає небо було всіяне міріадами блискучих цяток.
Матео й Марко пішли в ніч.
Через два дні після нападу Ніколо і Мафіо Поло їхали з двомастами татарських вояків і п'ятдесятьма джигітами по курній дорозі, що поволі піднімалася вгору. Перед ними в гарячому мареві тремтіли темні силуети гір. Обернувшись назад, можна було побачити темносинє море, його прохолодний подих освіжав вояків. В Ормуській долині визрівали хліба. Прогрітий сонцем морський вітер повівав над жовтим колоссям пшениці й проса.
Обличчя Ніколо Поло було сіре й змарніле. Він ніби скам'янів. В голові його з якоюсь невмолимою настирливістю невпинно, невгамовно кружляли думки: «Якщо його немає в живих, я винен… Їдьте! Швидше! і Швидше!.. Я повинен був залишити його в Венеції… Та підженіть же коней канчуками!.. Я винен!.. Швидше, швидше!.. Їдьте!»
Маленькі, присадкуваті татарські коні рвалися вперед. Вершники немов злилися з ними. Поруч з Ніколо, намагаючись приховати своє горе, їхав брат. Мовчанка пригнічувала його.
— Добре, що ми вклали свої гроші в бірюзу, — скачав він.
— Нещастя переслідує мене. Я повинен був залишити його в Венеції!
— Не кажи дурниць, Ніколо, — гаряче заперечив йому брат. — Хлопець живий. Для грабіжників найголовніше викуп.
Розмова ніби вивела Ніколо з заціпеніння.
— Він потрапив у руки розбійникам, коли шукав отого клятого Матео.
Десь опівдні вони зробили короткий перепочинок. Караванна дорога вела прямо в гори.
Трохи посвіжішало. Тепер вершники посувалися швидше, ніж за денної спеки. Ніколо й Мафіо Поло дрімали в сідлах. Їх заколисувала одноманітність нічних картин — невиразні силуети дерев, кущів, гір; монотонний цокіт копит, брязкіт зброї. Вони разом з десятьма татарами їхали на чолі всієї колони. Раптом передні спинилися. Серед тиші пролунали застережливі вигуки. Татари приготувалися до бою. Нараз брати Поло почули гучний бас:
— Хай вам чорт, чудовиська! Хіба ви не бачите, що ми не розбійники!
І другий, молодий, дзвінкий голос:
— Де ваш ватажок? На наш караван напали грабіжники!
Ніколо Поло вдарив коня острогами і в супроводі Мафіо хутко виїхав наперед, йому все ще здавалося, що це якісь нічні видіння затуманюють його голову.
— Марко! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Та це ж мій син! Хіба ви не бачите?