Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 113

На ці слова молодий індіянин кинувся наперед, і ледве розвідник скінчив свою мову, як з узлісся долинув переможний його вигук. Коли знепокоєні пошукачі збилися до того місця, на нижній гілляці бука всі побачили ще один клапоть вуалі.

— Тихше, тихше, — застеріг розвідник, своєю рушницею заступаючи дорогу ревному Гейвордові. — Ми тепер знаємо, що ронити, але краси сліду не треба порушувати. Один поспішний крок може завдати нам години клопоту. Їх ми вже вистежили, це річ безперечна.

— Хай бог тебе благословить, добрий чоловіче! — вигукнув Манро. — То куди ж вони втекли й де вони, мої діти?

Шлях їхній залежить від багатьох обставин. Коли вони самі, то могли й кружляти, і просто вперед піти; далі, як миль за дванадцять, вони не забралися. Але коли їх зачепили гурони чи хто інший з французьких індіян, то вони вже тепер, мабуть, під самою Канадою. Та яка різниця? — мовив далі розвідник, спостерігши тривогу й розчарування на обличчях слухачів. — На одному кінці сліду стоять могікани і я, і можете бути певні, що ми знайдемо другий його кінець хоч би й за сотню ліг відси. Обережно, обережно, Анкесе. Ти нетерплячий, мов той поселенець. Ти забуваєш, що від легкої ноги ледь помітний слід!

— Гу! — вигукнув Чингачгук, що тим часом пильно придивлявся до пробитої кимось стежки поміж низькими кущами на узліссі. Він стояв випростаний і так бридливо показував на землю, наче бачив там огиднющу гадюку.

— Це явний відбиток чоловічої стопи! — скрикнув Гейворд, схилившись над тим місцем. — Він ступив на край калюжі, це безперечно. Вони в полоні.

— Краще полон, аніж смерть із голоду в дикій глушині, — озвавсь на те розвідник. — Та й слід полонених легше шукати. Ставлю п'ятдесят бобрових шкурок проти стількох же кременів, що не мине й місяця, як ми з могіканами ввійдемо до їхнього вігвама. Схились-но, Анкесе, та приглянься до сліду мокасина, бо це таки мокасин, а не черевик.

Молодий могіканин нахилився над слідом і, розгорнувши листя, став так пильно вдивлятися, як ото лихвар у наш час до непевного векселя. Нарешті він підвівся з колін, задоволений наслідком свого дослідження.

— То як, хлопче? — запитав розвідник. — Що слід каже? Щось він тобі розповів?

— Хитрий Лис.

— А! Знов той ярий диявол! Він, либонь, не вгомониться, аж поки «оленебій» не скаже йому теплого слівця.

Гейвордові не хотілось повірити в цю звістку, тим-то він висловив радше надію, аніж сумнів, сказавши:

— Мокасини такі подібні один до одного. Може, ви помиляєтесь?

— Мокасини подібні! Так само ви можете сказати, що одна ступня подібна до другої! Хоч кожен знає, що є ступні довгі й короткі, є широкі й вузькі, є з високим підбиттям і з низьким, де пальці обернені всередину, а де назовні. Мокасин подібний до мокасина, як книжка до книжки, але хто може читати перше, не часто розуміється на другому. Та так воно й краще — кожен має свої природні переваги. Ану лишень, Анкесе, я сам гляну, — ані книжці, ані мокасинові не завадять дві думки замість однієї. — Розвідник приглянувся до відбитку й зараз же додав — Твоя правда, хлопче, це той самий слід, що ми часто вже бачили. І власник його має звичку випивати при нагоді. А підпилий індіянин завше ступає ширше — зрештою це-бо кожен пияк, червоношкірий чи то білий, ходить перехильцем. Ступня така сама завдовжки й завширшки! Глянь-но сюди, Чингачгуку, ти не раз вимірював його слід, коли ми гналися за цими негідниками від Глену до цілющих джерел.