Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 112

Дійшовши до середини рівнини, Анкес видав голосний скрик, на який поспішилися його товариші. Молодий вояк зупинивсь неподалік пороху хаотично перемішаних жіночих трупів. Незважаючи на весь жах цього видовища, Манро й Гейворд підбігли до просмерділих уже людських останків і, в пориві любові байдужі до неподобності такого поводження, почали торгати різнобарвні хламіття й сукні, шукаючи слідів дорогих їм істот. Скоро цей пошук приніс полегкість і батькові, і закоханому, хоч перед ними знов постали муки непевності, ледве чи легші за найжорстокішу Правду. Мовчазні й задумані, стояли вони побіля трупів, коли до них підійшов розвідник. Гнівно глянувши на цю сумну картину, щирий Лісовик уперше, відколи ступив на рівнину, промовив голосно й чітко:

— Я бував у багатьох лютих січах і ходив Кривавим слідом довгі години, але ніколи я. гак виразно не бачив диявольської руки, як ось тут. Мстивість — це індіянське почуття, а Кожен, хто знає мене, знає, що я білий чистої Крові. Але присягаюся — тут, перед лицем неба, що коли ці французи знов траплять мені на мушку, моя рушниця не змовкне, допоки кремінь кресатиметься та пороху стане! Томагавк і ніж я полишаю на тих, кому вони з природи зручніші… А ти що скажеш, Чингачгуку? — додав він по-делаварському. — Невже ж бо гурони зможуть цим похвалятись перед своїм жіноцтвом?

Спалах обурення перебіг смаглявим обличчям могіканського ватага. Він сягнув по ножа в піхвах, а тоді спокійно відвернувся, прибравши такого незворушного вигляду, наче ніколи й не здавався на пориви пристрасті.

— Гу! — скрикнув нараз юний могіканин, зводячись навшпиньки і пильно вдивляючись перед себе, вигуком своїм та рухом сполошивши круків.

— Що там, хлопче? — прошепотів розвідник, прищулившись, як ото пантера перед стрибком. — Дай боже, щоб це який французяка, що нишпорить поміж трупів! Мій «оленебій» сьогодні не схибить!

Анкес, нічого не відповівши, скочив убік і через хвильку схопив з куща клапоть зеленої Кориної вуалі і переможно ним вимахував. В одну мить круг нього зібрався увесь гурт.

— Моє дитя! — промовив Манро швидко й напівпритямно. — Віддайте мені моє дитя!

— Анкес спробує, — була коротка зворушлива відповідь молодого індіянина.

Але це просте, хоч вимовисте запевнення пройшло повз свідомість бідолашного батька. Він ухопив той клапоть матерії і зібгав його в руці, а очима зашастав по кущах, немовби й жахався, і одночасно сподівався побачити в них розкриття моторошної таємниці.

— Тут немає трупів, — зауважив Гейворд. — Кривава завія, здається, пройшла стороною.

— Це, звісно, так, і то ясніше за небо в нас над головою, — відказав незворушний розвідник. — І однак або вона сама, або ті, хто пограбував її, пройшли повз цей кущ, бо я добре пам'ятаю, як цією вуаллю вона запинала собі лице, таке любе на кожен погляд. Твоя правда, Анкесе, — темноволоса була тут і, мов сполохана сарна, втікала до лісу. Та й хто, мігши втекти, залишився б на певну смерть? Пошукаймо-но краще сліду. Мені часом видається, що індіянське око годне завважити навіть слід джмеля в повітрі!