Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 111

Вітер подував нерівно — то низько припадав до землі, мовби нашіптував свої жалі в застиглі вуха полеглих, а то розкочувався різким і тужливим посвистом і, впадаючи до лісу, вихором крутив гілля та листя на своїй дорозі. Посеред цієї незвичної зливи кілька голодних круків змагалися з вітром; тільки-но поминувши зелений океан лісу під собою, вони сідали, де не попадуть, на землю й заходжувалися до своєї гидомирної учти.

Словом, це була картина пустки й руїни. Здавалося, безжальна рука смерті одним махом стинала все живе, що важилося на рівнину ступати. Але тепер заборону наче було знято, і вперше, відколи одійшли винуватці страшних злочинів, що спотворили тут лице землі, з'явилися на рівнині живі людські істоти.

Десь за годину перед заходом сонця п'ятеро чоловік вийшло з вузької прогалини між дерев, з того боку, де була стежка на Гудиш, і рушило до руїн форту. Спершу посувались вони повільно й обережно, мовби ходу їм стримувала відраза до цього моторошного видовища або ж вони боялися, щоб не ожила різанина. Попереду всіх легко ступав юнак; пильність та жвавість його рухів посвідчувала, що це тубілець. Він сходив на кожен пагорок, роздивлявся довкола і помахом руки вказував супутникам своїм найзручніший шлях. Ті, хто йшов за ним, теж не виглядали на новачків у лісовій війні. Один з-поміж них, також індіянин, ішов трохи збоку, не спускаючи з узлісся погляду, призвичаєного вловлювати найменші ознаки небезпеки. Решта троє були білі, вбрані в одежу, яка кроєм та барвою пасувала до їхньої небезпечної виправи — йти слідами чужого війська в глушині.

Кожен з них по-різному — як до вдачі — сприймав ту моторошну картину, що поставала їм перед очима. Юнак, що легкою ходою ішов попереду, потайки, але уважно приглядався до спотворених жертв, намагаючись приховати своє збентеження, хоч це йому не дуже вдавалось — занадто-бо незвичне й сильне було зворушення. Його червоношкірий супутник не знав цієї слабкості — і спокійно минав гурти мерців. Білі також реагували на це видовище по-різному, хоч зрівна пойняті великою тугою. Один із них, сам сивий і зморшкуватий, що його вояцька постава й хода виказували в ньому, попри мисливську одежу, принатуреного військовика, — він не соромився вголос зітхати, коли щось аж надто жахливе потрапляло йому в очі. Молодик здригався коли-не-коли, але притлумлював свої почуття з огляду на старшого товариша. І лише той, хто йшов позад усіх, не крив своїх думок, байдужий, що його можуть побачити або почути. Наймоторошніші картини він споглядав незворушно, і тільки його скам'яніле обличчя посвідчувало, як глибоко він обурюється злочином ворога.

Читач, звісно, вже здогадався, що це були обидва могікани, їхній білий друг-розвідник, а також Манро й Гейворд. І справді — це старий батько вирушив на пошуки своїх дочок, а супроводили його майор, що так глибоко перейнявся долею сестер, та ті самі хоробрі й вірні лісовики, що вже мали нагоду довести свою вмілість і відданість.