Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 110

Надходив уже третій вечір після взяття форту, але нам ще треба забаритись на берегах Святого озера. На рівнині перед фортом, там, де панував тоді нелюдський галас і вереск усе посіли тиша й смерть. Заплямовані кров'ю переможці вже відійшли, і їхній табір, де ще недавно лунали веселощі французького війська, лежав у німоті, як спорожніле містечко хатин. Форт перетворився на задимлену руїну: обвуглені крокви, рештки підірваних гармат, уламки муровань лежали всуміш на перетолоченій землі.

В погоді також зайшли прикрі зміни. Сонце сховало своє тепло за густим туманом, і сотні людських тіл, що почорніли під серпневою спекотою, тепер застигли безформними купами від повівів холодного, майже як у листопаді, вітру. Білі кучеряві хмарини, що були зависли над горами, прямуючи до півночі, поверталися тепер як густе й довге, без кінця-краю, запинало, гнане диким вихором. Зникла дзеркальна гладінь Горікену, зелені й сердиті хвилі батожили берег, мовби хотіли викинути з себе весь бруд на споганену землю. Тільки місцями зберегло озеро колишній свій чар, хоч відбивало в собі лишень похмуре й нависле темне небо. Вже не стало тієї приємної на око імли, що лагіднила краєвид, пом'якшуючи різкі обриси, і гострий північний вітер вільно шаленів над водяним плесом, не даючи ані поглядові на чому спочити, ані уяві чим надихнутися.

Вітрище це безжально обдирало рослинність на рівнині, що виглядала так, наче її блискавкою посмалило. Але де-не-де вже прозирали темно-зелені пучки трави — либонь, перші паростки, напоєні людською кров'ю. Уся ця місцина, що погожої пори, під ясним сонцем, милувала погляд, тепер скидалась на алегоричний образ життя, де кожна річ поставала в найсуворіших, дарма що правдивих, барвах, позбавлених будь-яких півтонів.

Ледь помітні одинокі стеблини трави лякливо випростувались після поривів вітру. Вирізнялися своєю голизною сягнисті бескеття гір. Зір марно шукав би полегші в безмежній порожнечі неба, закритого від очей тьмавою поволокою пошарпаних туманів.