Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 109

— Заждіть, панночко, заждіть! — гукав Гемет до збезумілої Кори. — Священний спів починає діяти, і скоро ця пекельна метушня втихне.

Однак, постерігши, що на його мову не звертають уваги, вірний Девід поспішився за розпачливою дівчиною, знов завівши на повен голос псалм і вимахуючи довгою рукою собі в такт. Так перетяли вони рівнину, минаючи втікачів, пробігаючи повз поранених і забитих. Дикому гуронові разом з його жертвою велося безпечно, тим часом як Кора давно б уже впала під ударами індіян, коли б не ця дивацька істота, що ступала їй у сліди, бувши сама під обороною духу шаленства, як уважали червоношкірі.

Магуа знав, як обійти небезпечні місця і уникнути переслідування. Через вузький яр він уступив до лісу й тут недалеко під опікою такого ж дикого та злостивого гурона, як і сам, знайшов нарагансетів, що їх не так давно залишили наші подорожні. Перекинувши Еліс через хребет одному коневі, сестрі її Магуа дав знак сідати на другого.

Хоч який жах викликав у дівчини цей гурон, Кора не могла не відчути полегкості, що криваве побоїсько зосталося вже позаду. Вона сіла верхи і так благально й любляче простягла руки по Еліс, що навіть гурон поступився їй. Він переніс Еліс на того коня, де сиділа Кора, і, взявши до рук вуздечку, рушив углиб пущі. Девід, побачивши, що його кидають самого — як, мовляв, непотріб, навіть забиття не вартий, — перехопився своїм довгов'язим тілом на хребет залишеного коня і чимдуж, наскільки трудна стежка дозволяла, подався за Магуа та обома сестрами.

Незабаром вони почали підійматися. Рух коня поволі приводив Еліс до пам'яті, але Кора занадто приглядалася до сестри, та ще й наслухалась до вигуків із рівнини, щоб звертати увагу, в якому напрямку вони простують. Коли, нарешті, видобулися вони на пласку вершину гори і підступили над край прірви із східного боку, Кора впізнала те місце, де вона була під дбайливою опікою розвідника. Магуа наказав дівчатам зійти з коня, і вони, хоч самі бранки, не здолавши цікавості, цієї неодмінної супутниці страху, глянули на запаморочливе видовище внизу.

Різанина досі ще не скінчилась. Повсюди видко було безборонних людей, що втікали від лютих переслідників, а озброєне військо християнського короля стояло собі осторонь з байдужістю, якої ніколи не було пояснено і яка кинула незмивну пляму на ім'я Монкалмове. Меч смерті не зупинявся, аж доки пожадливість не взяла гору над мстивістю. Тоді зойки поранених і крики їхніх убивць почали стихати. Вони або зовсім завмерли, або ж їх усіх покрив голосний і пронизливий вереск переможних дикунів.

РОЗДІЛ XVIII

Отелло. Та як завгодно:

Убивця чесний я, коли вже хочте,

Бо задля честі вбив, а не для помсти.

В. Шекспір, «Отелло»

Та кривава й нелюдська сцена, що її ми побіжно змалювали в попередньому розділі, відома в історії колоніальних воєн як «Різанина під фортом Вільям-Генрі». Раніше ще одна подібна подія заплямувала честь Монкалмову, так що навіть передчасна й славна смерть французького генерала не здолала зняти з його імені це тавро. З бігом часу воно, однак, забувається, і тисячі люду, що знають про героїчну загибель Монкалма на рівнинах Абрагаму, не мають і гадки, наскільки йому бракувало моральної мужності, без якої людині годі бути насправді великою. На підставі цього характерного прикладу можна було б написати цілу студію про недосконалість людської натури, показавши, як легко великодушність, висока чемність і лицарська відвага блякнуть від холодного себелюбства; можна було б виставити світові людину, велику в усіх другорядних рисах характеру, але якій за бракло цієї величі, коли обставини вимагали керуватися саме принципами, а не політикою. Але це завдання поза наші можливості. Історія, як і кохання, охоче додає своїм героям німб величі, і цілком можливо, що в очах нащадків Луї де Сен-Веран буде просто Мужнім оборонцем своєї країни, а його жорстока байдужість на берегах озер Освего й Горікену перейде в непам'ять. Щиро жалкуючи на цю слабість нашої сестриної музи-історії, мусимо, проте, чимшвидше повернутися з її священного терену на своє далеко скромніше подвір'я.