Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 105

— Еге ж, — відповів простосердий учень царя Ізраїлю, коли Гейворд замовк. — Ті панночки гарні з себе та й до співу вдатні. І воно подобає, щоб ми, змучені стількома небезпеками, в годину миру теж трималися вкупі. Я прилучусь до них, тільки скінчу вранішню молитву, яку ще маю доповнити співом подяки. Ти не відспіваєш його зі мною, друже? Розмір звичайний, а мелодія теж відома.

Простягши свою книжечку і дуже ретельно подавши тон, Девід так рішуче розпочав свій спів, що годі його було й перервати. Гейворд мусив почекати до останнього вірша і лишень тоді, побачивши, як псалміст скидає окуляри й ховає книжечку, він мовив знов:

— Ви матимете на обов'язку стежити, щоб ніхто не підступав до панночок з лихими замірами і не брав на глум при них їхнього мужнього батька. Помагатиме вам у цьому їхня челядь.

— Еге ж.

— Можливо, в'язнутимуть індіяни або які здобичники з французів, — так ви нагадайте їм умови капітуляції і погрозіться доповісти про їхню поведінку Монкалмові. Слова, я гадаю, вистачить.

— А коли ні, то подіє ось це, — докинув Девід, показуючи на свою книжечку й маючи при цьому вигляд водночас лагідний і самовпевнений. — Тут є слова, що коли їх промовити, а радніш прогриміти з належним притиском і у відповідному ритмі, то вони втишать хоч би й чию буйну вдачу:

Чом лютують дикі ці погани?

— Годі, — сказав Гейворд, обриваючи черговий спалах співоцького хисту Девіда. — Ми зрозуміли один одного, і час братися за свої обов'язки.

Гемет охоче погодився, і вдвох вони пішли до жінок. Кора привітала свого нового й дещо незвичного захисника принаймні люб'язно, а бліде Елісиие обличчя трохи навіть опромінила її вроджена жвавість, коли вона дякувала Гейвордові за піклування. Данкен запевнив сестер, що зробив усе можливе в цих умовах і, як на його думку, цілком достатнє, щоб зберегти їм душевний спокій; про небезпеку ж бо не може бути й мови. Далі він заявив, що має намір приєднатись до них, пройшовши з передовим загоном кілька миль до Гудзону, і поспішив попрощатися.

Тим часом дано було сигнал до відходу, і перші ряди англійської колони рушили з місця. Сестри здригнулись на звук сурми, а озирнувшись, побачили білі уніформи французьких гренадерів, що вже посіли ворота форту. В цю мить немовби величезна хмара звійнулася у них над головами. Глянувши вгору, Кора й Еліс завважили, що вони стоять під широкими складками французького прапора.

— Ходім звідси, — мовила старша сестра. — Дочкам англійського офіцера не личить тут залишатись.

Еліс ухопилася за сестрину руку, і вони разом покинули плац, а довкола них вирувала й сунула юрба.

Коли вони виходили з воріт, французькі офіцери, знавши, що це полковникові дочки, низько їм вклонялися, однак не перебирали міри, щоб не вразити їхньої гідності. Всі вози й усі в'ючаки завантажені були хворими та пораненими, отож Кора вирішила краще терпіти втомність пішої дороги, аніж позбавити вигод котрого з тих нещасних. Бо й без того через недостачу будь-яких підвід у цій глушині чимало покалічених та недужих вояків мусили поволеньки шкандибати у хвості колони. Але вся валка була вже в русі — слабі та поранені, що стогнали й мучились; їхні здорові товариші, мовчазні й понурі; жінки та діти, повні страху перед невідомим.