Читать «На краю Ойкумени» онлайн - страница 7

Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.

— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.

Старий рано розбудив Пандіона.

Наближалась холодна пора осені: небо було вкрите хмарами, пронизливий вітер шелестів сухим очеретам, платан, ніби замерзнувши, тріпотів розрізним листям.

Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.

Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.

Юнак, помовчавши, сказав:

— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.

— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія — три невеликих селища на кам'янистому березі…

Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.

Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.

Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.