Читать «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків» онлайн - страница 19

Птурській не лишилося нічого іншого, як теж опуститись на підлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогодні надягла вперше, аби побільше роздратувати Сергія.

— Ти як потрапила до нас? — поцікавився директор.

— Навіть не знаю, — зітхнула Вітка. — Заплющила-розплюшила очі — і вже тут!

— Ага, — кивнув директор, — значить, тебе Діма прислав.

— Який Діма?

— Байдуже, — махнув рукою Полікарп Полікарпович і почав розповідати Птурській про навпакинські школи.

Виявляється, і в школах тут усе було навпаки.

Вчилися учні лише раз на тиждень, як сьогодні, а всі інші шість днів тижня були вихідні. Урок тривав десять хвилин, зате перерва — сорок п’ять!

Якщо учня викликали на уроці й він анічогісінько не знав, йому ставили п’ятірку. А коли раптом хоч щось відповідав, то відразу схоплював двійку, й до школи викликали його батьків: хай слідкують дома, щоб нічого не вчив!..

На уроках учні кричали, штовхалися, плювались і взагалі робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, і Полікарп Полікарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!

Спали та харчувалися учні тут же, у школі.

Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. І тільки-но директор закінчив розповідати, як вона схопилася з підлоги й вигукнула:

— Я хочу зостатись у вас!

— Ти певна в цьому? — пильно глянув на неї директор.

— Абсолютно!

— Що ж, лишайся. Підеш у третій «Б».

Вітка крутнулася, мов дзиґа, і стрімголов кинулась шукати свій новий клас. Дорогою вона думала: «Оце так пощастило! Не життя, а розкіш. Поживу тут, погуляю досхочу!»

Нарешті вона знайшла 3-Б і сміливо штовхнула двері.

9

Лейтенант Пчілка сидів у своєму службовому кабінеті за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матеріали останньої справи про крадіжку бузкового куща зі скверика на розі вулиць Толстого й Горького. Ось він дочитав останню, сімсот двадцять третю сторінку вісімнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув — чи то від приємної згадки про те, як він лише за якихось чотири місяці розплутав цю, на думку начальства, безнадійну справу, чи то від куряви, яка вилетіла густою хмаркою з-поміж сторінок фоліанта.

У ту ж саму мить двері кабінету розчинилися, й на порозі виструнчився сержант Сухоручко:

— Дозвольте доповісти, товаришу лейтенант!

— Доповідайте! — кинув трохи невдоволено слідчий, бо його відірвали від приємних спогадів.

— До вас в особистій справі громадяни Кудлик і Пчілка!

— Просіть! — кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.

— Заходьте! — гукнув у двері сержант Сухоручко і пропустив до кабінету обох друзів.

— Що сталося? — відразу перейшов до справи слідчий після того, як міцно потис руки Сергієві та своєму синові.

— Розумієте!.. — в один голос почали друзі.

— Не розумію! — перебив їх лейтенант Пчілка. — Коли будете говорити удвох — не розумію. Давайте хтось один. Ось ти, приміром, — тицьнув пальцем в Олега, — ти вмієш говорити коротко й по суті, а в мене кожна хвилина на рахунку.