Читать «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків» онлайн - страница 116

Та він помилився.

Товариш Вася раптом обірвав свою промову і вже більш строго запитав у дітей:

— А навіщо ви мене кликали?

— Вас?! — щиро здивувались Олег і Лізка.

— Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзі кличуть Максом. Між іншим, — спохопився Максим, він же товариш Вася, — звідки ви взнали моє справжнє ім’я?

— А ми його й не знали, — здвигнула плечима Лізка, та Олег рукою відсунув її. Він зрозумів: Максимові можна про все розповісти, тож так і зробив…

Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, ні про що не перепитав, а уважно дослухав до кінця. І коли Олег нарешті зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.

Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмірковує, тож діти його не смикали. Нарешті сторож, здавалося, щось придумав. Він дзвінко клацнув своїми довгими пальцями — аж жаби булькнули у воду! — і весело промовив:

— От що! Я знаю, що діти, такі, як ви, люблять вигадувати собі всяких казкових істот. Ні, ні, не перебивайте!.. — зупинив він жестом Лізку та Олега, які збиралися заперечувати. — Так от, діти — страшенні вигадники й фантазери, але ви надто вже реалістично і правдиво все описали. Отже, я згоден повірити, відкинувши ваші фантазування про космічні мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустріли крилату ящірку. Тим паче, наукою доведено: в прадавні часи існували літаючі ящери. Отже, відкритий вами вид, можливо, якраз і належить до класу викопних істот. До речі, літаючі ящірки подекуди ще зустрічаються.

Олег подумки тільки всміхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лізкою знаємо, хто такий Мінімакс насправді! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацікавився дракончиком, то хіба не байдуже — вірить він у драконів чи вірить лише в ящерів? Аби допоміг знайти Мінімакса.

А Максим вів далі:

— Тепер давайте розробимо стратегію і тактику пошуків реліктової істоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящірка. Заходьте сюди! — Максим розсунув густі комиші понад самою водою, і діти побачили за ними невеличкий зручний столик із неструганих свіжих дощок, на яких місцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збільшувальні скельця і стояв справжній мікроскоп — як у шкільному кабінеті біології.

— Не дивуйтесь, будь ласка, — посміхнувся сторож, коли побачив видовжені обличчя дітлахів, — це мій потаємний робочий кабінет-лабораторія. Ви розкрили мені свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надійні. Максим відсунув на край столика папери, звільнивши місце, і запросив дітей сідати просто на стіл. Сам він звично сів на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена із висушеного очерету, і почав розповідати:

— Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, і сторож я тимчасовий. Насправді ж я — аспірант Інституту кібернетики останнього року навчання. Моє навчання кінчається восени, от я й вирішив усі матеріали своєї наукової роботи звести докупи. Та в місті, ще й улітку, зробити це дуже важко. А тут мій колишній однокласник — та ви його добре знаєте, це ваш дільничний Крутивус — сказав, що в Круглику звільнилося місце сторожа. Я і згодився посторожувати до жовтня. По-перше, — на свіжому повітрі й тихо. По-друге, — не так далеко від Інституту кібернетики. Та головне, — я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодію природи та людини.