Читать «Нортенгерське абатство» онлайн - страница 119

Невдовзі після цього генерал визнав за необхідне поїхати на тиждень до Лондона. І він покинув Нортенґер, щиро шкодуючи, що справи заважають йому насолоджуватися товариством міс Морланд, кожною годиною перебування з якою він так дорожить, і наполегливо запевняючи своїх дітей, що піклування про її зручності й розваги за його відсутності є найважливішим їхнім обов’язком. З його від’їздом Кетрін уперше переконалася на власному досвіді, що часом, здавалося б, втрата чогось повертається тільки на краще. Те, як весело тепер вони проводили час, роблячи те, що їм хотілося, сміючись, скільки їм хотілося, невимушено розмовляючи упродовж годин за столом, гуляючи, де й коли їм забажається, і розпоряджаючись часом занять і дозвілля на власний розсуд, дало змогу Кетрін чітко усвідомити скутість, яку вона відчувала в присутності генерала, і подякувати долі за їхню теперішню свободу. Ця невимушеність і ця радість робили для неї абатство, а також брата й сестру, що жили в ньому, ще більш близькими. І коли б не сумне очікування скорої розлуки з однією і невпевненість у почутті іншого, щодня й щохвилини вона б відчувала себе цілковито щасливою. Проте її візит тривав уже четвертий тиждень. На день повернення генерала четвертий тиждень уже закінчувався, а її подальше гостювання в Нортенґері могло здатися надокучливим. Їй було боляче про це думати, і, щоб якнайшвидше здобути певність, вона вирішила поговорити про це з Елінор, висловити їй свій намір покинути абатство, а потім діяти відповідно до того, як цей намір буде сприйнятий.

Усвідомлюючи, що, коли вона це відкладатиме, почати розмову на таку неприємну тему буде ще важче, вона скористалася першою нагодою, коли вони були з Елінор наодинці, і серед невимушеної розмови сказала, що їй пора вже подумати про свій від’їзд. Вираз обличчя Елінор був красномовнішим за відповідь: вона була цим дуже засмучена. Вона «сподівалася, що зможе насолоджуватися товариством Кетрін значно довше, уявляла собі (бо їй так хотілося), що її подруга дістала дозвіл від батьків на багато триваліший візит, і не сумнівалася, що, коли б містер і місіс Морланд знали, яку приємність робить їй гостя, вони б великодушно погодилися не квапити її з поверненням додому». Щодо останньої фрази Кетрін зазначила, що «стосовно цього тато й мама зовсім не хвилюються. Коли вона щаслива, вони теж задоволені».

«Але чи можна тоді запитати, чим вона пояснює таку поспішність?»

«О, тільки тим, що вона гостює в них надто довго!»

— Коли так, то я більше не можу вас затримувати. Якщо ви вважаєте довгим…

— О, ні! Я зовсім так не вважаю. Мені було б приємно гостювати й удвічі довше.

І вони одразу ж домовилися, що про від’їзд Кетрін не може бути й мови, доки вона сама не захоче їх покинути. І, як тільки одна причина її невпевненості була так легко усунена, дія іншої теж зменшилася. Сердечність і щирість, з якими Елінор умовила її не поспішати з від’їздом, і вдячний погляд, який кинув на неї Генрі, коли дізнався, що вона вирішила залишитись, були такими щирими доказами їхньої прихильності, що в неї залишилась тільки легка невпевненість, що взагалі властива людській свідомості. Кетрін майже не сумнівалася, що Генрі її кохає і що його батько й сестра теж її люблять і навіть щасливі прийняти її до своєї родини. А якщо вже вона в це повірила, її занепокоєння й тривоги зробилися чимось схожим на вправи.