Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 51

Однак не всіма виявами російського колективізму я захоплююся. Іноді бути гостем на російському весіллі справжня мука — тобі не дадуть ні посидіти спокійно, ні попоїсти, ані поспілкуватися з сусідами за столом. Гостювання постійно уриває якийсь пункт обов'язкової для всіх програми: треба брати участь в іграх, виголошувати тости, дивитися відеофільм або виступи паяців. Найнятому тамаді рот не закривається ані на мить! Йому ж заплатили за те, щоб розважав гостей.

Як фінка, яка живе в Росії, я вважаю своїм обов'язком навчитися поважати всі вияви російської культури, однак, мушу визнати, що весільні конферансьє змусили мене усвідомити, де межі мого терпіння.

Хай там що, російський колективізм симпатичний ще й тому, що є підгрунтям появи багатьох позитивних феноменів, як, скажімо, культурна єдність, яку мені не часто доводилося бачити в інших народів. У Росії культура, поезія, література невід'ємні від життя. І це не стереотип, а цілковита правда, що геть усі читали в школі Пушкіна, а дехто й досі навіть може цитувати його. І не лише Пушкіна. Російська література настільки важливий шкільний предмет, що більшість моїх ровесників знають усіх визначних російських класиків і скрізь цитують Некрасова чи Блока. І стосується це не тільки фахівців, а й людей, які жодного разу після закінчення школи навіть не розгортали книжки.

— Знаєш, Аню. якщо російська жінка може коня у скоку зупинити, то ти — лося! — якось сказав мені Ілля.

Я не могла збагнути, що він мав на увазі, доки моя вчителька російської не пояснила мені, що це вірші Миколи Некрасова. У поемі Мороз, Красний нос він оспівує російську жінку: Коня на скаку зупинить, в палаючу хату ввійде!

Ілля — бізнесмен, який не має часу на поезію, але він закінчив російську середню школу. Тому має загальне уявлення про літературу, як і більшість моїх знайомих у Росії.

Російська література безмежно багата й розмаїта. її вплив на світову літературу важко переоцінити. Я переконана, що одна з причин цього саме в колективізмі, який формує суспільство, де достатньо багато людей читають один і той же твір і жваво його обговорюють у широкому колі — так виникає літературна дискусія. У Росії класики — це класики, а не імена з енциклопедії, народ справді їх читає. Це додає їм більше ваги, аніж багатьом західним класикам.

Усі мають особистий досвід прочитання Толстого, Достоєвського, Гоголя, Буніна, Булгакова. Усім відомі одні й ті ж вірші, класичні твори, їхні персонажі та зміст. Довкола них точаться вічні суперечки, з яких народжується нова література, нові думки, нові класики. Це надзвичайно родючий ґрунт для молодого покоління письменників.

Раскольников Достоєвського, Доктор Живаґо Пастернака, Душечка Чехова — усі ці персонажі знайомі кожному в цій країні. Наприклад, у новелі Душечка Чехова йдеться про жінку, яка не може жити без кохання і вся до решти віддається своїм чоловікам, що в Фінляндії потрактували б щонайменше за божевілля. У Росії ж її вважають героїнею і шкодують, що такий тип жінки надто рідко трапляється в наші дні. Я бачила культурну програму, де письменники та журналісти жваво обговорювали типаж Душечки і сперечалися про те, чи має він майбутнє у Росії. Мене вразило, що росіяни й далі так глибоко живуть у своїй класиці, що дискусія про чеховського персонажа, створеного ще в XIX сторіччі, може бути такою пристрасною.