Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 5

– Олексію Федоровичу, яку зустріч ви можете назвати найяскравішою протягом останньої мистецької акції? Що вас, людину, знану в творчих колах, зворушило цього разу понад усе?

– Зворушило?.. Навіть не знаю… Проте ні… Таки знаю… Цього разу я отримав виняткову нагоду зустрітися з людиною, про знайомство з котрою мріяв протягом останніх кількох років… Каріна. Каріна Левицька…

Мене кинуло в жар… Не смій!!! Чуєш, не смій!!! Заради Бога тебе прошу!!! Я відчувала ще там, в ненависному чоловічому туалеті, що все оте добром не скінчиться… На що сподівалася?! На те, що серед мотлоху, баченого-перебаченого протягом життя, трапиться випадково щось порядне, котре не копирсатиметься у твоїй брудній білизні? Наївна… Нікчемним є чоловіче єство і його споконвічна жага доводити власну зверхність… Сволота…

– Так, Каріна Левицька, – він говорив спокійно й виважено, навіть не всміхався, а моє тіло натягувалось перед екраном струною, здатною, немов лазерним ножем, розтяти його навпіл. – Це надзвичайна жінка. Коли я бачив її в телевізійних програмах чи прислухався до виступів по радіо, я не міг повірити у те, що вона є насправді такою, як вона є. Ви ж самі добре знаєте – жінкам не можна вірити, особливо талановитим, – не знаючи, як реагувати, мармиза журналісточки примхливо скривилась – ще б пак, у її присутності вихваляти іншу жінку! – Проте зараз… Зараз я знаю, що її образ є правдивим. І це є рідкісний випадок, аби людина, досягнувши неабияких висот, зуміла залишитись собою… Недаремно моя дружина-небіжчиця любила повторювати: «Геніальність неодмінно межує з простотою…» Я мав нагоду в цьому переконатися…

Далі я вже не чула, про що він говорив… Було невимовно соромно і водночас світло й радісно… І тут я пригадала про візитівку… З якою сумочкою я була того разу?.. Ага… Синя… Інкрустована… Ручної роботи… Бодай знайшлася причина перебрати накопичений у ній місяцями мотлох…

– Ало… Олексію… Олексію Федоровичу…

– Каріно!!! Я не можу в це повірити!!! Я гадав, ви позбулися моєї візитівки перш, аніж кинути мене напризволяще на тому горезвісному фуршеті…

– Я знаю одну кав’ярню, де нас довіку ніхто не знайде…

* * *

Минув рік…

– Каріночко, поквапся… Вернісаж розпочинається за півгодини…

Які ж в’їдливі ці чоловіки… Невже важко здогадатись, що жінці треба більше часу, аби привести себе до ладу… Мене дратує поспіх…

– Олексо, припини… Ти ж бачиш, що я готова… Тільки от сумочка… Яка пасуватиме найбільше – не знаю…

– Синеньку візьми… Інкрустовану… Вона тобі личить…

– Не знайду її зараз… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє брала…