Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 109

– Ну що ти, Лука… Ти навіть не донесеш мої роботи самотужки до ринку, – пестила його чуб, зворушена ледь не до сліз.

– Я вже про це думав… Придбаємо візочок, і картини возитиму на візочку. Не годиться, мамо, аби ти продавала їх сама… А як раптом трапиться хтось знайомий і впізнає тебе? Ти ж у нас – знаменитість, от і будуть насміхатися, що відома малярка Міріам Коне збуває свої шедеври на базарі за безцінь… Ні… Цього допустити не можна…

– Але ж, Лука… Незабаром скінчиться літо і ти повернешся до школи. Ти не можеш покинути навчання, що б не трапилось…

– А я й не збираюся кидати науку… Торгуватиму після уроків… І повір, робитиму це успішно – вжеж, дитина, що вчиться заробляти копійчину вже змалечку, виглядає зворушливо…

– Ох ти ж мій годувальнику!!! І що б я без тебе робила?!!!

* * *

Наступного дня придбали візочок, і Міріам благословляла Луку на перший самостійний робочий день:

– Ти ж міркуй, будь обережним, адже довкола повно крадіїв-волоцюжок… Як йтиме дядько, що збирає платню за робоче місце, чемно йому всміхайся і відрахуй, скільки вимагається… Як покупець торгуватиметься, згоджуйся і не жалкуй – гроші нам зараз вкрай необхідні…

Та для Луки настанови були зайвими – він і сам все добре знав. Цілував маму у щічку й кивав на встановлений поруч вікна мольберт. На ньому біліла свіжа ґрунтівка полотна, а на підвіконні красувався пишний букет різноцвіту, добірно зібраний Лукою на приміському пустирі напередодні:

– Ось те єдине, мамочко, що має тебе турбувати… Про все інше піклуватимусь я…

Лука повертався додому з ринку, ледь не підплигуючи… Котив перед собою майже порожній візочок, виробляючи ним викрутаси, що здивовано оглядалися перехожі: «Ей, малий!!! Обережніше на поворотах!!!»

Міріам сиділа перед мольбертом і тупо дивилася на полотно, якого не торкнувся пензлик… Розведені для роботи фарби встигли засохнути, а розкриті тюбики хаотично валялися навколо… Голодні папужки, довбаючи дзьобиками порожні годівнички, стурбовано між собою перемовлялися. На столі поруч з тюбиками стояла майже порожня пляшка з-під вина… Міріам перевела розсіяний погляд на глуху, з відлущеною штукатуркою, стіну м’ясокомбінату й здавалось, його не помічала…

– Мамо, ти ж обіцяла!!! Глянь, скільки робіт я продав – майже всі!!! Мамочко, нам потрібні нові малюнки!!! Де ж ми їх візьмемо?!!! – Лука висипав на стіл кіпку вторгованих грошей. – У нас – все добре, чуєш? Злидні нас більше не торкнуться – я натрапив на базарі на одну жінку, котра обіцяла забирати всі малюнки, які я приноситиму… Треба тільки малювати, ма…

– Я не можу тут працювати, Лука, – Міріам важко, мов затвердлі фарби з тюбика, вичавлювала з себе слова. – Ти розумієш… Коли я дивлюся у вікно, і замість звичної зеленої вулиці бачу бетонного смердючого монстра, захаращеного сміттям і помиями, стає страшно… Невже це – все, чого ми заслуговуємо? Мені опускаються руки…

– Але ж, мам! Настануть кращі часи, і ми знову переселимось у простору й світлу квартиру, треба лишень набратися мужності й потерпіти…

– Я не можу тут працювати, Лука, – повторювала Міріам, начебто не розчувши заспокійливих синових слів… Вона й гадки не мала у ту мить, що цей убогий прихисток буде не найгіршим у її житті…