Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 102

– Де ти береш фарби, Лука?

– Мені їх купує одна жінка, яка має цікавість до моїх робіт… І фарби, й розчинники… Я зустрів її на ринку, і вже знаю, де вона живе… Коли вона довго не приходить, я сам іду до неї й чекаю під дверима, допоки надійде… Вона вимінює на фарби й на їжу все, що я малюю, уявляєш?

– А чому ж вона не купить тобі пензлі?

– Я ніколи про це не просив… Фарби й розчинники – це все, що мені потрібно, аби стати знаменитим – таким, як ти… Варто тільки вирости, і ми знову заживемо, як колись…

Він підходив до неї, тулився і знову повертався до роботи, надихнувшись маминим теплом… Він був єдиною істотою у світі, яка не мала до неї огиди…

– Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… – Міріам повторювала фразу, мов лічилку, яку годі викинути з голови. – Як же вона могла забути про розчинники?!!! Її знавіснілий погляд бігав по напівпорожньому підвалу й фокусувався на кожному закапелку… Мозок шалено стугонів. – Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… Порожній стіл, на якому закам’яніли залишки фарб і залишились дві дощечки з недовершеним малюнком, ледь торкані пальчиками Луки… Отже, він незабаром має їх завершити… Під столом… Під столом. Ось воно!!! За хиткою ніжкою стола стирчить напівпорожня пляшечка. Розчинники… Розчинники…

Звідки й взялася спритність!!! Міріам, мов дика кішка, кинулась попід стіл, де заощадливою дитячою рукою були приховані залишки смердючої ацетонової рідини…

– Ось… Це те, що треба!!! Небезпечно для здоров’я… Байдуже… Я ж не хочу жити… Правда, Боже, я не хочу жити? – і, без вагань розкоркувавши пляшку, перехилила вмістиме у себе… Амінь…

* * *

Жахіття почалося після тієї ночі, проведеної з Готвальдом… Забравши Луку, він проводжав їх додому… Її очі струменіли коханням, його погляд був незрозуміло заклопотаним.

– Вип’ємо каву? – не хотіла його відпускати.

– Ходімо, Готвальде, погодуємо папужок, – Лука сіпав його за руку.

– Наступним разом… Приїхала ота пані-колекціонер, про яку я тобі розповідав… Вона планує поповнити власну колекцію творами місцевих майстрів і влаштувати грандіозну виставку… Я допомагатиму їй… Отже, до зустрічі?

– До зустрічі…

А за якусь мить вони з Лукою розгублено стояли на порозі власної квартири, не в змозі збагнути, що трапилось… Панував цілковитий безлад… Стіни були порожніми – зяяли білими оголеними квадратами, наче витеклими очицями, волаючи про допомогу. Без картин помешкання видавалось зубожілим, як цирковий атракціоніст, з якого по виставі зняли кумедний ніс, перуку й барвисте вбрання…

– Мамочко, що трапилось?! – Лука мерщій мчав до папужок, які перелякано бились об металеві ґрати. – Хуух… Добре, що живі, – Лука вибігав на терасу і знову дивувався. – Мам, дивися!!! Викрали навіть твою незавершену роботу…

Мольберт так само, як і стіни, мовчки обурювався скоєним, начебто соромився власної оголеної незугарності. Збагнувши, нарешті, що трапилось, Міріам притулилася до дверей, що вели на терасу, й гірко заплакала. Лука заспокоював: