Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 69

«Боюся, щоб такі випердки першими не скористалися з перемоги нашої революції», — сказав я.

«Цілком можливо, — мовив Михайло. І враз спохмурнів, глянувши на лежак, призначений для його сина, й проказав зниженим тоном, у якому не залишилося і сліду від недавньої веселості: — А ти чого зайняв мій столик? Лягай, лягай, тобі там зручніше буде читати. Бо він, мій Ігор, мабуть, не прийде».

«Чому в тебе так сталося? — насмілився я запитати. — Оля з Юрком — на передньому, так би мовити, краю, а він…»

«Найтяжча наша хвороба — то зневіра, брате, Ігор — думаючий хлопець й тому постійно сумнівається. Біда тільки, коли сумніви беруть гору й змінюються на нігілізм. Моя Тетяна, коли мене не було, не зуміла йому допомогти. Якось Ігор запитав у неї: „За що ув'язнили батька?“ І вона дещо легковажно відповіла: „За літературу“. — „За літературу? Всього-на-всього?! — саркастично засміявся син. — За книжечки? А чи варті вони були того, щоб через них однокласники обзивали мене сином кримінальника?“ Але ж і я також не зумів… Спитав недавно Ігор: „Скажи мені, тату, як це могло так статися, що під тими самими прапорами, за які ви каралися в тюрмах, ходять нині ваші карателі? Хіба вони за Україну, ту саму, за яку ти в тюрмі сидів? То що, є дві України, і я можу вибрати собі, яку хочу?“ І я не зумів йому відповісти».

«Сумніви мають народжувати позитив, — сказав я. — Немає людини, яка б не сумнівалася, хіба то якийсь робот. Напевне, і в тебе мусили бути депресії: хто допомагав тобі?»

«Друзі допомагали… Але одного разу стався у мене небезпечний спад. І врятувала мене моя мати».

Михайло замовк — певне, готувався до сповіді переді мною, і аж по якомусь часі заговорив, глянувши на мій рукопис:

«Ти, брате мій, як бачу, дійшов уже до мартиролога… То, мушу визнати, найбільш недосконалий чи, сказати б точніше, неповний розділ. Бо ж як він може бути повним, коли насильницьких смертей у нашій історії налічується мільйонами? Хто той мартиролог міг би написати — земля ж наша стала могилою безіменних героїв, точне число яких знає тільки Господь… І знаєш, що найбільше мені болить? А те, що більшість із них були молодими, а хто в юному віці хоче вмирати, скажи мені… Вони ж то гинули добровільно, хоч знали, що подвиг кожного зокрема не запишеться у вічні книги, і мало хто з них вірив, що хтось матиме можливість прославити їх у майбутніх часах, заслонених, здавалося, навічно курявою кривавого божевілля…»

«Тому й жертва їхня має найвищу ціну», — сказав я.

«Власне, власне… А долі тих, про кого ми більше чи менше знаємо, хіба не болять нам — адже всі вони не дожили навіть до свого полудня?! Петлюра, Коновалець, Стус пішли з життя у сорок сім років, нібито Бог не хотів дозволити їм жити довше, ніж батькові нації — Шевченкові. Проте й такого віку пошкодовано іншим: Олена Теліга, Олег Ольжич, Валерій Марченко не дожили й до сорока. Мій батько упав на полі бою в тридцять літ. То слухай, коли хочеш, моя розповідь буде довгою».