Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 61

Урядовий будинок на Грушевського маніфестанти щільно заблокували, хоч у ньому не залишилося ні міністрів, ні персоналу; на Броварському шляху в цей час головний польовий командир перемовлявся з озброєними солдатами, і важко було вгадати: виконуватимуть вони злочинний наказ чи ні; в Кончі-Заспі президентська дача обросла наметами, — Щур тремтів біля телефону і врешті наказав командувачеві округу повернути солдатів у казарми.

То було його останнє розпорядження. Цього ж дня Верховний Суд визнав факт тотальної фальсифікації у другому турі президентських виборів і дозволив провести третій тур. З народним кандидатом у президенти мав змагатися зганьблений Хам, тож ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція переможе.

Надвечір Майдан знову вщерть заповнився, народ чекав появи свого улюбленця — кандидата в президенти, та він не з'явився на подіумі: незабаром надійшла вістка, що минулої ночі він тяжко захворів, і його терміново вивезли на лікування до Швейцарії. На подіумі з промовами виступали польові командири, політологи й письменники; взяв слово й голова Товариства репресованих Михайло Безрідний.

«Сьогодні ми з вами довели, — говорив Михайло, — що національна дисципліна може стати витвором українського народу. Наша природа завше прагнула дисциплінарної сили, однак та сила зазвичай приходила зовні. Нами правили сармати, гуни, ляхи, москалі, а ми покірно співали купальських пісень і водили хороводи, бо дисципліна на нашій землі була здебільшого правом чужинців. Нині ми заявили перед усім світом, що наша нація власними зусиллями може стати духовною індивідуальністю. Пані і панове, національну совість спроможний збудити голос Пророка, але створити її він не в силі. Вона мусить бути успадкована й збережена в надрах людських душ до слушного моменту. Але чи має український народ той первень совісті? Виявилося, що має: нині на цьому Майдані об'єдналася вся Україна — від Сходу до Заходу — єдиною національною ідеєю — ось він, той первень!»

Перед самою сценою стояли, тісно притулившись одне до одного, дві постаті — вища і нижча, були то Оля і Юрко, одна дитина Сходу, а друга — Заходу, ця пара стала наче символом любовного єднання пошматованого незгодами нашого краю.

Та хтось позаду мене бурчав і заважав думати й слухати. Я врешті оглянувся й упізнав того самого юнака, який зривав синьо-жовту кокарду з вінка, покладеного абдикованим нині президентом до підніжжя пам'ятника Шевченкові, — зривав і топтав ногами, виявляючи в такий спосіб показну ненависть до диктатора, а насправді зневажав національний символ. Він щось там бурчав невдоволено і зневажливо, і я знову подумав, що вияви національної згоди й незгоди живуть поруч. Ким він доводиться Михайлові, цей речник незгоди, адже говорив Безрідний, що добре його знає…