Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 59

І несподівано для мене Михайло вступив у словесний двобій з Юрком Непийводою, який, не випускаючи руки своєї Олі, підступив до гурту польових командирів.

«Нині народжується нова Україна — хіба не бачите? — палко заговорив Юрій до всіх, зосередивши однак свій погляд на Михайлові, сподіваючись на його підтримку. — А ми стоїмо тут уже який день і чекаємо рішення чужої волі… А що коли суд винесе вердикт не в нашу користь, то розійдемося тоді з Майдану, скоримося і знову програємо, як програвали досі? І дозволимо Хамові запрягти нас в нове московське ярмо — цього ви хочете, шановні наші батьки?»

«Вгамуйся, Юрку. Вгамуйся, — озвався Михайло, й погляд його впав не на майбутнього зятя, а на дочку, і вловив у її синіх очах несподіваний холод — так, напевне, дивилася на свого батька Олена Шовгенівна — Теліга, коли він докоряв їй за випад проти „зміновіхівців“ у кав'ярні „Сміхов“. І подумав Михайло, що в цей мент народжується не тільки нова ідеологія, нова мораль, а й нові люди — плем'я молоде і незнайоме, проте він мав свої урівноважені засади, викшталтовані в тюрмах, і сказав твердо: — Дорогі діти, ми сподіваємося на вашу підтримку, однак сьогодні правитимемо балом ми, а не неоперені студенти. Ви ще такого наброїте…»

І в ту мить я побачив, як густі брови дівчини збіглися враз до перенісся, й на моїх очах Афродита перетворилася на Діану — вона випалила батькові в очі:

«Так, тату, ми ще неоперені студенти, ми ще романтики… Але хіба не такими самими були хлопці під Кругами? Тоді Винниченко з Грушевським розважно радилися — треба Україні війська чи ні, а неоперені студенти воювали й гинули… — Вродливе обличчя Олі палахкотіло, я замилувався дівчиною, а вона не давала батькові прийти до слова. — А хіба не студенти Львівської академічної гімназії стали резервом ОУН? А чи то не студенти зорганізували Гельсінкську Спілку? А хіба не вони більш як десять літ тому виходили голодувати на брук й примусили депутатів Верховної Ради, серед яких був і ти, прийняти Декларацію про суверенітет України? Та й нині поглянь — скільки нас молодих і неоперених вийшло на Майдан!»

«Почекай, доню, почекай, — звів Михайло руки, немов священик у царських вратах. — Звичайно, ви основна наша сила, інакше й бути не може, але не зможете ви здобути перемогу без досвідчених лідерів…»

«Ха-ха! — зіронізувала Оля батькову застережливу інвективу. — Наші прадіди мали лідером Євгена Коновальця, який у своїх двадцять вісім років повалив режим Скоропадського. Діди наші мали своїм провідником Романа Шухевича — тридцятилітнього команданта УПА. А батьки — Василя Стуса, зовсім-таки юного хлопця… То чому ви навіть припустити не можете, що серед нас є вже новітній Євген Коновалець і Роман Шухевич, і Василь Стус?»