Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 61

Олександр Гаврош

Печера, в якій мешкав Юстин Вітер, мала одну хитрість. Вхід до неї закривав камінь, який обертався. До печери можна було зайти, лише коли він повертався боком. А як його зрушити з місця, побратими не знали. Простоявши півгодини перед Цапиною печерою, марно погукавши та натерши мозолі на долонях, розчаровані Графинчик зі Штивкою вже хотіли вирушати додому, коли на стежці внизу побачили хлопчика з кошиком. Вони швидко сховалися в кущах.

Малий, не помітивши їх, щось на камені натиснув, і той почав розвертатися. Як тільки легінчук зник у норі, за ним відразу кинулися й побратими.

Недалеко від входу печера розширювалася, утворюючи підземну залу. Коли очі звикли до темряви, розбійники роздивилися, що посередині стоїть труна, в якій лежить чоловік у сутані, з накинутим на голову каптуром. Малий викладав на землю біля нього глечик молока, грудку сиру та вівсяні ощипки.

— Дякую, Юрчику! — раптом пролунав моторошний, наче з могили, голос, від якого по спинах опришків забігали мурахи. — А сих двох ти привів?

Пустельник навіть не повертав голови, лежачи непорушно. Мабуть, він справді все відав. Малий озирнувся і побачив позаду себе дві тіні.

— Ні, вуєчку! Я їх не знаю!

— Добре, Юрчику! Йди додому, до мамки!

Хлопчик сторожко пройшов повз опришків і незабаром вийшов з печери.

— То вас, непрошені гості, цікавить Хуст- ський замок, чи не так? — мовив після короткої паузи пустельник.

Здається, він трошки повернув голову, і побратими розгледіли його майже дощенту спечену щоку.

— Сей Пинтя, видно, славний розбійник, якщо за його голову цісар таку високу ціну призначив, — розмірковував вголос Юстин Вітер.

— Отож-бо, — зітхнув Шпінька. — Чи не порадиш, шановний ґаздо, як можна із замкової темниці вибратися?

— Темниця… — наче згадував пустельник. — Замок має потаємний хід, про який уже всі забули. І він починається якраз із темниці.

— І як його знайти? — Графинчик аж витягнувся від уваги.

— Його ніхто не може знайти. Відомо лише, що се кам’яна плита, на якій вибито чортове копито.

— Матір Божа! — перехрестилися опришки.

Одного разу біля Митра зупинився маленький чорнявий чоловічок з бистрими очима.

— Ну що, лайдаку? — промовив хитро він, переконавшись, що поблизу нікого нема. — Час борги віддавати.

— Які ще борги? — сумно промимрив Митро, мовби цілий тиждень не їв. — Йди собі, чоловічку, своєю дорогою і не заважай спілкуватися з Богом.

— Видно, пам’ять у тебе куца, — вів далі вусань, дістаючи люльку.

Тепер уже роззирнувся довкола Сливовиця і, побачивши, що на них ніхто не дивиться, схопив невідомого за груди:

— Слухай, бовдуре, ану тікай звідси, аби за тобою закурилося! Бо зараз сими каменюками, — затряс він своїм чудернацьким намистом, — я тобі всі ребра порахую!

Та виконати свою погрозу він не встиг, бо з незнайомцевої куртки на нього дивилося… дуло пістоля.

— Помалу, хлопче, — промовив ПІпінька (а це був він). — Якби не ми, то твоя мудра голова вже давно би гойдалася на шибениці.

Сливовиця не один день сидів у в’язниці, тож відразу зрозумів, що має справу із людьми поважними.