Читать «Україна–Русь. Книга перша» онлайн - страница 2

Тому не мають права на існування імперські шовіністичні твердження про прибулих на українські землі у V–VI століттях слов’ян. То бездоказові так звані псевдотеорії.

Наступним імперсько–шовіністичним твердженням, яке досі гуляє на сторінках української історії, — є твердження про кінець князівської династії Данила Галицького у 1323 році. Це хибне імперсько–шовіністичне твердження закинуто на історичні сторінки, щоби позбавити український народ права на безперервну державність. Вперше цю вигадку запустив у листі до Константинопольського Патріарха польський король Казимир III (1350–ті роки), щоби домогтися благословення Патріарха на Галицько–Волинський князівський стіл. З 1323 року Холмський і Львівський князівські столи посідав правнук Данила Галицького — князь Дмитро, який у 1340 році (разом із своїм сином — Данилом Холмським) вигнав зі Львова польського короля Казимира III та його військо. Казимир III воєнним шляхом, після смерті князя Дмитра у 1349 році, захопив Львів і Галичину, мотивуючи свою агресію спадковими правами. Тому й писав у листі до Патріарха, що усі «руські князі померли», а земля «дісталася мені у спадок». Брехав Казимир III, бо праправнук Данила Данило Холмський мав повне право посісти батьківський князівський стіл.

До наших днів зберігся лист Великого князя Юрія II (Болеслава), який був сином правнучки Данила Галицького — Марії та польського князя Тройдена. Тобто, брат Марії був для Юрія II (Болеслава) Тройденовича — дядьком.

Ось що писав 20 жовтня 1335 року Великий Галицько–Волинський князь Юрій II (Болеслав) генеральному магістру Тевтонського ордену Теодоріку:

«В ім’я Господнє, амінь.

Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї… Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання… Ми разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлізаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира—опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь–яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми…» [44, с. 112–113].

Через те що наші українські історики у наведеному тексті допустилися деяких «винятків із правил», автор дозволив собі такі три правки.

Перше, слово «дядько» написане з малої літери, як і належить писати його в цьому реченні. Інакше речення побудовано неграмотно.