Читать «Країна Моксель, або Московія. Книга 3» онлайн - страница 6

Тому‑то й помер Х. А. Чеботарьов, відкинений владою, вигнаний з Московського університету, у бідності, бо мав сміливість озвучити власну думку про походження Московії.

Про це говорили у своїх промовах, «виголошених на Урочистому Зібранні Імператорського Московського Університету Професори… (і) про ненадруковану Російську Історію, написану Чеботарьовим…» [1, с. 73].

До речі, це професорське покаяння відбувалося в Московському університеті 1819 року, вже після смерті професора, що настала 1815 року.

Влада ж так і не зійшла до покаяння, бо ніколи не прощала вільнодумства. Навіть більшовицька російська влада не пробачила Х. А. Чеботарьову найлегшого замаху на катерининські фальсифікації. Такий парадокс стався з російським професором: дивний, проте закономірний.

Другою людиною, яка працювала, швидше за все, паралельно з Х. А. Чеботарьовим, був професор того ж університету Антон Олексійович Барсов. Ось що сказано про нього в «Російському Біографічному словнику», том II, видання 1900 року: «Барсов Антон Олексійович, професор красномовства в Московському університеті.., народився в 1730 р. у Москві, помер 21 грудня 1791 р…. Доля Барсова пов’язана з історією Московського університету, урочисте відкриття якого 26 квітня 1755 р. Барсов привітав промовою «Про користь відкриття Московського університету…» В 1761 р. Барсов був призначений ординарним професором красномовства і займав цю кафедру протягом 30 років, до самої своєї смерті… У 1783 р. Барсова обрано у члени Російської академії як одного з найвизначніших представників російської літератури та науки» [11, с. 514–515].

Однак найцінніший для дослідження матеріал я виділив із загального тексту в окрему цитату, щоб вона заблищала самостійною гранню. Послухаймо: «Для занять Катерини II російською історією він, за дорученням Шувалова (разом із Чеботарьовим), постачав матеріали, складені частково з дослівних виписок із літописів, а частково—з переказу їх» [11, с. 515].

Звертаю увагу читачів: видання «Російського Біографічного словника» відбувалося під контролем Академії наук та Імператорського Російського Історичного Товариства, тобто під жорсткою цензурою царської влади. І навіть ця цензура вимушена була пропускати в друк, по суті, страшні свідчення. Чого тільки варта згадка про звичайний «переказ літописів» як історичні катерининські джерела.

Ми відкриваємо і виносимо на загальний огляд лише маленькі шматочки великого полотна під назвою «фальшування російської історії».

Отже, встановлені двоє осіб зі знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». Ними були професори Московського університету Харитон Андрійович Чеботарьов та Антон Олексійович Барсов. Саме вони «під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова» здійснювали, за заданою Катериною II схемою, виписки з найдавніших українських літописів. Використовувалися писемні джерела інших країн і народів: європейські, візантійські, скандинавські, арабські, перські і т. ін. Катерина II стягала до столиці імперії писемні джерела зі всього світу. Адже в ростово–суздальській землі до XIV століття не існувало писемних джерел місцевого походження, крім золотоординських (переважно це ханські грамоти, розпорядження, ярлики). Ця думка панувала серед російської професури ХVIII–ХІХ ст. Як зауважував Н. О. Попов, «до Петра російська література була переважно церковною» [12, с. 26].