Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 93

Якщо справа складається саме так, слід уважніше ставитися до заяв, що національні ідентичності в сучасних західних країнах стали «гібридними» й уривчастими, а основним сегментом населення на противагу державній нації стає або автохтонна культурна група, або група іммігрантського походження. Сучасні нації можуть бути багатоликими, а доля міжнаціональних шлюбів сприяє значно більшому культурному змішуванню, ніж можна спостерегти в недавньому минулому, але чимало держав намагаються зберегти свої панівні етноси протягом довшого часу, тому за межами великих міст більшість представників етносу зберігають свої, хоч уже й змінені, корінні культури, пам’ять, символи й міти про походження. Те, що на Заході ідеї національної ідентичності постійно обговорюються й періодично переглядаються, схиляє до думки, що такі культурні ідентичності слугують важливим цілям і задовольняють життєво необхідні потреби сучасної доби. Коли вже так, національні ідентичності, навіть жаданіші й нагальніші поза межами Заходу, де ще потрібно розібратися з недбало зібраними колоніалізмом народами й забезпечити певний рівень політичної стабільності та культурної належності. Хоча, як образно доводить Парта Чатерджі (Partha Chatterjee), не єдина «національна ідентичність», яку можна розпізнати в численному й строкатому населенні, такому як на Індійському субконтиненті, прагне створити об’єднавчий набір традиційних символів, мітів і пам’яті для політичної спільноти націй, що стало невід’ємним супутником сучасної політичної боротьби й широкомасштабної народної мобілізації в нових країнах Африки й Азії.

Занепад націоналізму?

Коли на сьогодні навіть національна ідентичність стала важливою, то що вже казати про націоналізм? Чи є за ним хоч якесь майбутнє? Радикальну тезу про перспективи націоналізму (і націй) запропонував визначний історик Вільям Мак-Ніл. Він доводить, що цивілізовані суспільства зобов’язані своїм успіхом здатності притягувати значний запас різноманітних трудових навичок. Отже, історичною нормою є не національна однорідність, а поліетнічна належність. Культурно мішана природа доновітніх імперій живилася шляхом періодичних навал одноплемінників, які заздрили їхнім статкам і могутності, частими епідеміями, що виморювали міське населення, яке своєю чергою поновлювалось селянами для задоволення потреби в робочій силі, й міжнаціональної торгівлі, зазвичай організованій громадами іноземців зі своїми власними священними і, як правило, дохідливими релігіями. Отже, цивілізовані суспільства мали космополітичну ієрархію роду занять і тільки віддалені варварські аванпости, як от доновітні Англія чи Японія, спромоглися зберегти свою моноетнічну належність (McNeill, 1986: розд. 1).