Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 92

Проте існують певні межі й можливості нового національного тлумачення. Єдину суспільну культуру та певний набір загальних прав і обов’язків потрібно ідентифікувати й узаконити з історичною батьківщиною. Для політичної солідарності слід культивувати міти про походження, історичну пам’ять і колективну символіку. Необхідно, щоб такі міти, символіка й пам’ять мали відгуку більшості населення, належного до означеної нації чи національної держави і люди відчували колективну причетність й спонуку до спільних дій. Це може потребувати більшого, ніж просто громадянський і територіальний націоналізм, коли місцева й республіканська відданість є основними складниками критерію громадянства нації. Можливо, їх потрібно поєднати, чи навіть замінити, іншими культурними критеріями статусу нації, можливо, залучаючи генеалогічний тест належності до нації, коли новонароджених від батьків панівного етносу вважали представниками нації, а, отже, громадянами національної держави. Отже, навіть у такій раціональній і ліберальній країні, як Франція, видно як спочатку більш громадянський і територіальний французький націоналізм, проголошений Великою французькою революцією, протягом справи Дрейфуса і за вішівського режиму поступився вужчому баченню належності до французької нації, за яким, це стосується тільки народжених у Франції, французького та католицького походження, з висновком, що культурна Франція повинна бути очищена від нальоту чужинських елементів, культурно й фізично, які, буцімто, загрожують національній моральній цілісності та культурній індивідуальності (див. Viroli, 1995).